— Нема на тебе доброго бука, — буркнув чоловік. — Встидалася б, стара баба…
Жінки ховали лукаві посмішки.
— Йди, йди, Петрусю, я зараз.
— Дивись, щоб я вдруге не йшов!..
Коли за ним зачинились двері, жінка розреготалася… аж хустка сповзла на шию.
— Слава богу! Баба з воза, коням легше! Мені десь січка в голові. Сам наріже… «Ой п’яна я, п’яна!» — заспівала вона.
Навіть Марія посміхнулась. Але коли глянула на Магдалину, то розгублено кліпнула очима. Та сиділа похмура й невдоволена, осудливо підібгавши губи.
Їхні очі зустрілись, і Магдалина сказала раптом несподівано лагідно:
— Може б, ти, доньцю, пішла спати! Змучилася, певно, за день. Завтра поїдемо зрана…
І поринула Магдалина в спогади. Як, було, не чула під собою землі. Ходила ніби свята, легко й гордо. Не могла насититись любов’ю після довгих років самотності, забула про обережність. Додому верталась часто під ранок, але сну не було — лише якесь щасливе марення. Тепер прийшла черга сестрі плакати ночами. Магдалина цього не бачила. Їй не треба було того бачити.
Петро називав її царівною, хотів сховати подалі від людського поговору чи, може, був трохи наляканий нестямним спалахом її першої і єдиної любові. Але й сам ходив хмільний, бо надворі ясним світлим вогнем палала весна і сонце пригрівало дедалі щедріше.
Сходилися вони в лісі, коли вже починало смеркати. Магдалина, забувши про все на світі, обвивала його, тремтіла від жаги й оп’яніло падала в солодке бентежне провалля.
«Звідки ти така взялася?» — питав її зчудовано Петро.
Не знала Магдалина, що з нею робиться. Настала така пора.
Втомлена, поклавши голову на Петрову руку, беззвучно молилася, щоб бог подарував їй дитя, щоб стала вона жінкою, а не відцвіла пустоцвітом. Бо так споконвік велося, що жінка має нести в собі сім’я нового життя, що найбільший гріх і найбільша кара, коли її лоно безплідне й порожнє…
Петро гладив її по голові, наче маленьку, і казав, що ось побудує хату і вони заживуть разом. Він всю війну мріяв мати сім’ю, дітей.
А якось їй приснився сон… Ніби в хаті повно малесеньких дітей, голеньких, біленьких. Одні плачуть, другі агукають: і на печі, і в колисці, і коло неї повнісінько. Їй аж страшно — що вона з ними має робити? І тут хтось стукає в двері. Магдалина перелякана, хоче їх поховати, але ніяк не може. Діти не даються їй до рук, вислизають. А за вікном раптом як закричить страшний голос: «Злодійка, наших дітей покрала?..»
Магдалина прокинулася уся в сльозах і довго не могла заспокоїтись. Розповіла сон Петрові, але той засміявся: «Хто про що думає, тому те й сниться».
Десь через тиждень Магдалині зробилось недобре. Цілий день її нудило. «Боже, — завмерла вона радісно: — Невже? Зглянувся бог на її, молитви. Нарешті!»
Ледве дочекалась вечора. Петро страшенно зрадів. Одразу повірив. А Магдалині, може, вперше спало на думку, що щастя ото ненадовго, бо доля ніколи її не тішила. Не захотіла себе дурити завчасу: зібралась ніби за покупками в місто, а сама пішла' до лікаря. Вийшла звідти бліда як смерть. Брела по вулиці сама не знала куди.
Дома лягла, відвернувши лице до стіни, і так пролежала цілий день. Тільки попросила переказати Петрові, що хвора. А коли сестра поставила коло неї мисочку з ранніми черешнями, яку той передав, Магдалина зціпила зуби, щоб не застогнати.
Лікар сказав: «Голубонько, звідки ви взяли, що у вас буде дитина? Де ви ухитрились надірватись? Раніше треба було думати про майбутніх дітей, раніше. Тут сам господь-бог нічим не зарадить. Так, співчуваю вам, дорогенька, але…» Старий уже, геть сивий той лікар. Тільки руками розвів. А Магдалина мовчки зібралась, пішла. Вже надворі її наздогнала медсестра і віддала сумку.
Другого дня бачили люди Магдалину з Петром коло бригади. Сиділи разом на пагорбі й довго про щось говорили. А потім розійшлися, як чужі, Петро вернувся до роботи аж сірий з лиця, сам не свій.
Нічим не докоряв Магдалині, ані словечком. Тільки попросив: «Почекай трохи, може, я відійду…»
Коли він почав пити, Магдалина й на очі йому боялась показатись. Не так Петра, як людської ослави боялась. Різне тоді балакали про неї. Вороги раділи, насміхались з чужої біди.
А Магдалина дотлівала потроху. Вечорами пересиджувала сама в хаті, скулившись, як мишка, коло вікна.
Одного такого вечора прийшов Петро. Вона лише глянула зацьковано: «З чим прийшов?» Петро наблизився до неї, дихнув перегаром самогонним і зовсім не по-злому сказав: «Ну, що будемо робити?»
Читать дальше