Галина Пагутяк - Діти

Магдалина заплакала. «Думав сім’ю мати, хату… От вона, собача жизнь!..»

Петро брудно вилаявся, і за кожним його словом з Магдалини ніби витікала по краплі кров.

«Не муч мене, йди…» — попросила вона. «Ех, думаєш, я жінки собі не найду, сина не буду мати?» — «Будеш, Петрусю, будеш мати… — без пам’яті шепотіла Магдалина. — Чого ж прийшов?» — «До тебе!»

Петро відірвав її од столу, шарпнув грубо до себе. І вона не мала сили боронитись. На якусь мить сама відчайдушно припала до нього, знаючи, що це все востаннє, на цьому — кінець. І так само швидко зів’яла, ослабла… І з очей линули бабські сльози.

— Ти ось що, — зітхнув Петро. — Не плач. Я до тебе знаєш який ішов. Думав, уб’ю. Мені тут такого наговорили, що я вже повірив було. Та не в тім річ. Якби ти мені дитину народила, на руках носив би. А так сама посуди: ти мені більше, ніж коханка, не можеш бути. Не гнівайся…

Він вийшов. Скрипнула хвіртка. Магдалина стояла нерухомо в цілковитій темряві.

Темрява потроху розсіювалась: виразно проступали обриси вікна. Згодом по шибках вдарили перші краплини дощу.

Настала ніч. Біль, що цілий день гніздився глибоко всередині, кинувся гризти її з подвоєною силою.

Магдалина лежала рівна, як дошка, на ліжку, вкрившись самим лише простирадлом, і не зводила очей з сірого отвору вікна.

Якби можна отак лежати, притуливши руку до пекучого місця, лежати й не ворушитись, щоб жоден звук не долинав знадвору, щоб не різав очі жоден промінчик світла, біль потроху б стихав.

Якби долежати до ранку, задрімати трохи…

Та це… Проїжджають машини, світять фарами, і здригається цілий дім. Тіло німіє, вкривається липким потом. Нема чим дихати…

І Магдалина виповзає на балкон, опускається на стілець.

Ніби легше. Вільніше якось. Вона сидить довго, доки не відчуває, що змерзла. Спина клякне від холоду, і Магдалина мусить знову лягати.

І так всю ніч. Гризе хробак якийсь, гризе, гризе… Від випитих порошків гірко в роті.

Магдалина пробує ходити по кімнаті; взад-вперед, взад-вперед. Скрипить підлога під її ногами, і скрип той чує крізь сон Марія. Добре знаючи, що він означає, вона на якусь мить прокидається і намагається, борючись зі сном, спитати, чи не треба хазяйці чогось, може, викликати швидку допомогу. Але, здебільшого, їй вдається тільки повторити в думці наболіле. «…Йой, нащо мені та лікарня! Їм, як щось заболить в чоловіка, тільки зразу за ніж, аби різати. Ох, боже мій, чи втихне та холєра, чи ні! Хоч на хвилинку одну. Нема спокіння. Коби завтра діждати, піду в ліс по тоту травицю. Цвіт не брати, коріння не брати, стебло саме з листочками, як у кропу, лише не пахне.

Доки була на роботі, силу мала. Прийшла додому, побігла ще в магазин чи на базар, а потім до півночі за шиттям сиділа. Хоч то робота не така, як в селі, але й там також треба вміти і руками, і головою.

Бувало, хворіла і то тяжко, але розворушилась, побігла туди-сюди, та й забула про болячку. Нічого не вартий чоловік без роботи. Нудиться, нудиться, то й шукає собі якої напасті.

Трималась, трималась, а як пішла на пенсію, то вже все. Поки вилізе по сходах до квартири, весь дух випре. Добре, що воду хоч не треба нести — все є: і газ і вода. Та й тепло взимку.

Диви, які вони мудрі! Йди в лікарню. Запаніла я щось дуже…»

Так заспокоює себе Магдалина кожної ночі. На ранок встає аж чорна від безсоння. Подивилась якось в дзеркало — скелет, стара баба. Хоч в труну клади.

Посміхнулась з того, правда, але як… Ніби хтось по щоці вдарив, а вона, оком не зморгнувши, ще й другу підставила.

Ще далеко до сходу сонця. Рідко коли прошмигне вулицею машина, освітить перед собою дорогу. А потім знову мертва тиша.

І від тієї тиші кімната з сірим квадратом вікна нагадує чимось могилу. Лежить Магдалина на твердому ліжку, чекає ранку, щоб розворушити затерпле тіло в якій-небудь роботі.

Спить Марія, дихає легко й спокійно. Мабуть, сниться їй гарний сон, після якого краще не прокидатись.

Все змінюється навколо мене, а я залишаюся непорушною в цьому просторі. Я просто пристосувалась до людей, які вміють і не вміють жити, але їх багато і в них стільки спільного між собою, що вони рухаються єдиним потоком.

А я стою на місці. І нічого не роблю. Змінююсь тільки в часі, тобто він мене змінює. Тільки тепер я помітила, скільки втратила через цю нерухомість.

Ніби переді мною поставили дзеркало і в ньому відбилось, висотане хворобою і роками, зів’яле тіло, живіт, лоно котрого ніколи не носило плоду, груди, які не вигодували жодного немовляти, лице з висохлою на пергамент шкірою.