Галина Пагутяк - Діти

Потім вони пішли на поле. Магдалина, Олена, Марія і ще чотири жінки, напевно сусідки. Час від часу прибігали Любчик і Галочка, верещали, бились між собою, як то між дітьми буває, але Марію не зачіпали. Тільки раз у раз зацікавлено втуплювались круглими оченятами.

Котрась з жінок не витримала, перестала копати ямки:

— Ну, то як, Магдо, помирився Іван зі своєю?

— Звідки мені знати? Спитайся! — відрубала та.

Жінка знизала плечима.

— Що ти за людина!

Магдалина пропустила це повз вуха.

А в Марії довго нічого не виходило. Земля засохла, доводилось щосили гупати мотикою. Спина від того гупання геть заніміла, але Марія не могла ж відставати від усіх. Їй було дуже соромно, що вона така невміла. Кошики з картоплею обривали руки, піт заливав очі. Марія досі не знала, що таке робота. Десь під вечір вони її закінчать, і завтра Марія поїде додому. Вона відчувала справжню радість від того, що мішки потроху порожніють і дорога до річки стає коротшою. Все-таки вона проживе хоч один день немарно, не так, як усі інші, — в безконечному лежанні й наріканнях на нудоту і самотність. Треба будь-що позбавитись комплексу неповноцінності! Цей лозунг геть розвеселив Марію. І, головне, додав їй енергії. Прекрасний девіз, просто геніальний!

Марія так запрацювала, ніби від її праці залежало спасіння цілого світу. Не помічала нічого навколо себе, не чула розмов. Кидала картоплини у суху розворушену землю, загортаючи їх мало не руками, і знову йшла до мішків по нові. Аж наче боялась, що хтось відбере в неї мотику й примусить покинути роботу, котра просто п’янила її своєю необхідністю, святістю.

Вони скінчили садити картоплю, залишивши після себе рівне, посічене мотиками поле і спорожнілі мішки.

Жінки покинули їх на межі й пішли купатися до річки. Небо зачервонілось на заході, й останні промені сонця сліпили очі.

Марія не витримала і собі побігла до води. Занурила в потік шкарубкі руки й аж затремтіла від насолоди. Земля легко змивалась, майже не бруднячи швидку прозору воду. Пальці ставали знову білими, напівпрозорими, тільки на долонях залишились маленькі пекучі пухирці.

Марія роздягнулась і побігла туди, де, їй здавалося, вода була глибша. Побігла, власне, не те, пострибала по гострих камінцях, ойкаючи від болю. Замочила спочатку ноги, а потім зсунулась з берега у темну вже глибінь. Пронизливий холод обпалив їй тіло, але майже одразу його змінило блаженство, від якого втома щезла, ніби й не було цілоденної важкої роботи.

Марія розкидала навколо себе бризки, хлюпалась, мов каченя, весело сміялась… Коли нарешті помітила, як насуваються сутінки, схаменулась і з острахом озирнулась на берег. Нікого на березі не було, тільки Магдалина, присівши навпочіпки, милась.

— Не можу в бруді навіть одного дня побути. Нема чим дихати… — Зніяковіла вона, прикривши голі груди рукою.

І від цього тихого голосу, худої згорбленої спини, висхлих грудей, що не знали материнства, повіяло раптом на Марію такою безнадійністю, такою самотністю, що в неї боляче стиснулось серце і їй подумалось:

«Боже, кому вона потрібна!..»

Марія швидко одягнулась, і вони мовчки пішли додому. Темрява щораз густішала, аж ніби давила на неї, заважала дихати. Гарячий піт виступав на чолі.

В одну мить світ шалено закрутився разом з Марією, розбивши на друзки всю хитромудрість її дотеперішнього існування.

Вона йшла, як сліпа, позаду Магдалини, в темряві чорні примари чіплялись за ноги, і, коли вони опинились перед хатою з освітленим вікном, Марія відчула, що сили в неї не залишилось ні краплини.

— Ой, а я вже переживала, де ви пропадали!.. — зустріла їх на порозі Олена.

В хаті за столом вже сиділи ті жінки, що допомагали на полі, й дід, котрий підвозив картоплю.

Марія нічого не хотіла на світі, тільки б заснути, але її посадили за стіл і примусили навіть випити півкелишка самогонки. Вона пробувала їсти, але кожен шматок ковтала через силу, перебуваючи в якомусь оціпенінні.

Серед жартів, сміху хтось постукав у двері.

— Можна, можна! — весело гукнула підпила Олена.

Ввійшов немолодий уже чоловік в чистій білій сорочці з короткими рукавами.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! Добрий вечір!

— Сідай, Петре!

— Та я на хвильку… Касю, — звернувся він до жінки, що сиділа поруч Марії. — Ходи додому. Треба січки нарізати корові…

— Йой, Петрусю, бігме, так-єм наробилася, що по світі ходити не можу! Хоч бери мене на плечі… — несподівано писклявим голосом затягнула та.