Галина Пагутяк - Діти

— Та візьму. Якби то вас в кіно запросити або на танці…

Марія сердито буркнула:

— Не люблю я цього…

— Так би й зразу сказала, що я задурний для вас!

— Ну, чого ви так… — злякалась Марія. — Я нічого проти вас не маю. Просто…

— Е-е… — хитро примружився Дмитро. — Мене не обдурите! Я хоч інституту не кінчав, проте людей наскрізь бачу.

— Гаразд, — тоном, котрий не обіцяв нічого хорошого, мовила вона. — Підемо!

Господи, що робилось на вулицях… в суботу і в неділю! Людей сила-силенна, і всі прогулюються попід руки. Взад-вперед, взад-вперед. Марії аж недобре зробилось. Коли їй траплялось бувати в такий час на вулиці, вона ледве стримувалася, аби не втекти. Спішила із заклопотаним виглядом на квартиру, щоб там залізти з ногами на ліжко і просидіти до вечора, роздумуючи над різними вічними проблемами.

Дмитро взяв її під руку, але вона не стишила ходи.

— Куди ви так спішите?

Марія промовчала, і комедія тривала далі.

— То що будемо робити? — нахилився до неї Дмитро.

— Не знаю…

— Давайте підемо в кіно.

— Можна і в кіно, — погодилась вона.

— О, а я думав, що в нас нічого не вийде! — задоволено засміявся Дмитро.

— Що ви маєте на увазі?

— От тобі й на! Знову починається…

Коли вони виходили після фільму з кінотеатру, хлопець прицмокнув:

— Оце любов, я розумію! Таке хіба в кіно буває… А як той застрелився, бідолаха!

— Щось задовго він помирав, — зіронізувала Марія, але до Дмитра те не дійшло.

Вони разом зі всіма поповзли через парк.

«Яка я ідіотка! Понесло ж мене в це кіно!» Марія сама з себе дивувалась. Почувала себе ніби на іншій планеті. Дмитро привів Марію на танцмайданчик, і вона тільки тоді опам’яталась, коли заграла музика і почалися танці.

Танцювало, може, зо п’ять пар. Решта позбивалась в купи й базікала просто серед майданчика. Лише тоді, коли почався шейк, усі купки стали стрибати. Марія просто вжахнулась. Їй пора б уже на пенсію, а не витинати серед цих восьмикласниць.

Десь назрівала бійка, і всі посунули юрбою туди.

— Як хочете, залишайтесь, а з мене досить! — не витримала Марія.

— Ага, — ледь стримуючи позіх, сказав Дмитро.

— Я теж спати хочу, — зіронізувала вона.

— Вам зі мною скучно, правда? Мовчите, інтелігентна ви дівчина…

— Можете мені цього не нагадувати, — відказала Марія.

Не встигли вони відійти й десяти кроків, як Дмитро ожив і поліз цілуватися.

— Е-е, це ви киньте!

— Ну, чого ти? — здивувався той, не рознімаючи рук.

Він важко задихав, щораз міцніше пригортаючи її до себе. Марії раптом стало моторошно в цій темряві.

— Пустіть, бо закричу! Як вам не соромно!

Дмитро якось умудрився її поцілувати. Марія від несподіванки завмерла, але в наступну мить різко рвонулась. Він спіймав її за руку, і вона скрикнула тоненьким голосом:

— Ой мамо!

— Чого боїтеся, я вас не з’їм!

Марія, страшенно обурена, пішла геть.

Дмитро не відставав.

— Ну, чого ви йдете за мною! — зірвалась вона. — Забирайтесь геть! Не хочу вас бачити…

Він зупинився, але Марія й далі відчувала його присутність, хоч не дозволяла собі обернутись. Тільки коли добігла до дому, озирнулась біля під’їзду. Ніхто за нею не гнався.

Серце їй шалено калатало, й губи були ніби не її.

І все тіло неспокійно тремтіло.

Мама… Коли Марія приїжджала до неї у відпустку чи на свято, серце стискалось від жалю.

Мама жила сама у квартирі з двох кімнат, кухні й передпокою в старезному будинку з облупленим фасадом. Увечері, рівно о восьмій годині, пронизливо калатав допотопним шкільним дзвоником сміттяр, і треба було за гри хвилини спуститись з п’ятого поверху, перебігти з десяток метрів до дороги, висипати сміття в смердючий бридкий кузов.

Мама була вже старенька і хвора. Вічно бідкалась, що не може до неї приїхати. Натомість часто посилала то печиво, то теплі рукавички, чи шкарпетки, і Марія уявляла собі, як мати йде за півкілометра на пошту, довго стоїть у черзі, щоб здати незручний ящик. Сама маленька, худенька…

Марія панічно боялась її смерті. Відколи помер тато, квартира стала порожньою й сумною. Чи їй просто так здавалось?

Марія ніколи не звіряла батькам свої таємниці. Мала досить-таки пуританське виховання з безліччю заборонених тем. І тому рано стала мріяти про маленьку кімнату, де можна було б почувати себе затишно й спокійно, куди б приходили тільки її друзі. Це бажання здавалось їй цілком здійсненним, треба тільки одержати квартиру. Та це було найважче.