Галина Пагутяк - Діти

Навпроти Марії сиділа, обнявшись, парочка і сміялась з чогось свого. Кошеня прокинулось і тихенько нявкнуло. Не вистачало, щоб її вигнали ще й з кінотеатру. Марії загалом непогано сиділось, тільки весь час боялася кінця сеансу. Втім, доведеться таки піти до Леночки. Це досить далеко, в новому кварталі, але що поробиш.

Спалахнуло світло, і Марія ніби побачила себе в дзеркалі: у заляпаному болотом пальті, з незграбною валізкою і з кошеням за пазухою. Вона покірно витерпіла штовханину при вході і вийшла з усіма через захаращений двір на вулицю.

Голова в неї гуділа й очі злипались від утоми. Навпроти кінотеатру вона помітила Дмитра в гурті. І то помітила тільки тому, що він глянув на неї.

Марія пройшла повз нього з спокійним байдужим виглядом.

— Марійко!

Вона здригнулась і притишила ходу.

— Я вас проведу.

— Куди?

— Додому! — здивувався він.

— Мене вигнали з квартири.

— Серйозно?

— Ага. Можете собі йти.

— За що ж вас вигнали?

— За кошеня. Між іншим, я це вже казала!

— Нічого собі!

Марія спокійно посміхнулась:

— Дурниці! Завтра я собі знайду квартиру.

Дмитро спинився і підозріло зміряв її очима.

«Он воно що!» — подумала Марія.

— Дивна ви дівчина.

— Атож. Краще вам зі мною не зв’язуватись.

Дмитро розреготався:

— Ойо-йой! Як страшно! Як не маєте де спати, то я влаштую. Квартиру підшукаю. Ви на швейній працюєте?

— Ні, — ображено мовила Марія. — Беріть вище!

— На фарфоровому?

— Ви в бібліотеку колись ходите?

— А що я там не бачив? Ну, то де ви працюєте, коли не секрет?

— В бібліотеці.

— Справді?

В Марії ледь не луснула голова від цієї ідіотської розмови.

— Господи, та дайте мені, нарешті, спокій! Що вам від мене потрібно?!

Голос в Марії затремтів, сльози бризнули з очей, і вона, геть вимотана цим жахливим днем, гірко заплакала.

— Тут, у тридцять дев’ятій квартирі! — поставив Дмитро валізку на площадку.

— Ідіть краще ви й домовтеся, — благально глянула на нього Марія.

Він засміявся.

— Біда з вами! Як хочете…

Дмитра досить довго не було. Марія, притулившись до стіни, стояла, як уві сні.

Нарешті він відчинив двері й сказав:

— Заходьте!

Марія зразу не розчула, але вся подалась, вперед.

З-за його спини виглянула літня жінка із заспаним обличчям.

— Добрий вечір! — сказала Марія, вичавивши з себе посмішку.

— Добрий вечір! — відповіла та, вдивляючись в неї пильно, але не підозріло: — Заходьте!

Так за один день Марія здобула собі хлопця, новий дім і хазяйку на ім’я Магдалина.

По війні в селі зовсім не лишилось хлопців. Ті загинули, ті пропали безвісти. Підростали менші, але що з того? Половина на селі вдів та незаміжніх… Магдалина була з себе гарна, роботяща дівчина, та не судилась їй, видно, доля.

Весняними ночами не одна сходила слізьми, заздрячи на чуже щастя. Цілий тиждень тяжка робота, а в неділю й вити ні до кого. Зберуться коло клубу старші й молодші, поспівають, погомонять. Малий Стефко принесе гармошку, дівчата танцюють. Невеселі то були танці.

Магдалина й собі десь-колись виходила до гурту. Танцювала найкраще в селі, а тепер вийде з котримось із парубчаків ніби нежива якась, ноги не слухаються. Деколи, правда, находило на неї — вся вона горіла в танці, як у вогні, аж сільські баби хрестились і спльовували. Але таке з нею траплялося рідко.

Як пішов від Олени її законний, то та мало не здуріла. Лишила дитя, хату, все по ворожках бігала, доки Магдалина не витерпіла й не сказала, що піде, як декотрі дівчата, на шахти. Могла б піти, чом би й ні? Дівчата писали, що добре заробляють, заміж можна вийти. Олена, як те почула, в ноги кинулась сестрі, благала, щоб не лишала її на погибель з малою дитиною. Та Магдалина й сама прикипіла серцем до Івасика, ходив за нею, як собача, спати не міг без неї.

То й лишилась. Ходили з сестрою в колгосп. Треба було з чогось жити. Тяжкі часи настали. І орали самі, й сіяли, й коло худоби ходили, й косили. Та ще своя господарка. І бандерівці по лісах сиділи. Тільки й чуєш вранці, що там вбитого знайшли, там хату з димом пустили. Не знав чоловік, чи до вечора доживе. Не раз як стріляти почнуть, боже!..

Мала Магдалина вже двадцять чотири роки. Не дуже й надіялась, що хтось її візьме. Але берега не пускалась, як декотрі інші. Робила, як віл, але гризли її потроху нудь і страх: «Невже вік дівуватиме?»

Восени Магдалина робила на току. Висаджувала мішок із зерном на трактор і надірвалася. Думали, не виживе. Як упала тоді на землю, скрутилась і тільки повітря ротом хапала. Дощі тоді йшли холодні, сірі, просвітку не було ні на небі, ні на землі.