Тітка кинула сокиру і заплакала: «йой, донечко моя! Як же ти в таку лютавицю саменька йшла?»
Магдалина відігрілась, попоїла й розповіла тітці про свою біду.
«Нічого, — втішила та її. — Дасть бог, рано щось зробимо».
Рано, ще й світати не почало, підняла вона Магдалину і повела через сніги аж на другий кінець міста до лікаря якогось. Просила тільки, щоб, боронь боже, не сказала, куди ходила, бо інакше лікаря німці зі світу зженуть, дарма що каліка безногий. Магдалина аж не схотіла йти. Вона страх як жаліла калік всяких, дітей, сиріток, звірину бездомну.
Прийшли вони з тіткою туди. Кімнатка маленька, темна, вікна позаслонювані, щоб холод не находив. Стояла ще грубка маленька, а коло неї в кріслі чоловік, десь років під сорок. Ноги у нього були закутані.
Дивним він видався Магдалині, не тому, що каліка. Тітка до нього говорить, а він з Магдалини очей не спускає, аж їй гаряче стало. Худий такий, заморений, а очі має як вуглинки розпечені. Каже: «Не туди прийшли: я людей лікую, а не калічу. Нічим вам не пораджу».
Магдалині аж коліна підігнулись. Все, подумала, кінець. І таке зло її взяло, що навіть не заплакала. Вибігла надвір, а за нею тітка. Обізвала дурною й повела назад.
Лікар усміхнувся і сказав, щоб Магдалина по мазь сама прийшла до нього завтра.
Магдалина прийшла. Лікар (та чи пішла би вона до війни до такого лікаря?) зрадів навіть. Ноги мав, як і вчора, закутані в ковдру, тільки рук не міг ніяк втримати спокійно, розмахував ними по всій кімнаті.
«Отак і живу», — сказав лікар, хоч Магдалині одне в голові було, як не поїхати в Німеччину. Витягнула мамину обручку і простягла йому: «Ви вже вибачайте, коли мало».
І густо почервоніла, бо лікар був ще молодий. «Сховай, — мовив тихо. — Вона тобі самій згодиться». Він важко закашлявся. Кашляв довго, аж на чолі виступили краплі поту, далі знеможено відкинувся на спинку крісла.
«Може б, я вам чаю з липи заварила? — знайшлася Магдалина. — Де ж так можна в холоді сидіти?»
Вона швиденько метнулася по дрова, складені за грубкою, запалила вогонь. Поставила в чайнику води.
«А де у вас липовий цвіт?»
Лікар тільки розвів руками.
«Нема? Якби я знала, то б із села принесла! — забідкалась Магдалина. — То ж здоров’я! А з ногами у вас що?» — вихопилось у неї. Лікар сухо відказав: «Обморозив». — «А-а, — співчутливо кивнула Магдалина і розгублено заметушилась: — Мені вже пора. Не буду вам тут надокучати. — І вже на порозі спинилась, згадала: — А що мені тепер робити?» — «Я й забув! — спохватився лікар і раптом заговорив швидко й уривчасто. — Війна, війна. Чи думав я, що такі дівчата проситимуть у мене якоїсь зарази на свою чисту вроду?»
Голос у цього захрипів.
«Йди сюди, — сказав до Магдалини, котра стояла біля порога, бліда як смерть, простягнув їй маленьку баночку. — Оцим намажешся. Тільки не лякайся. Візьми ще цю баночку. Коли треба буде, нею загоїш все. Навіть сліду не залишиться».
«Чим я вам віддячу?!» — схлипнула Магдалина.
Три місяці ходила вона страшна, вся в струпах і ранах. Три місяці не дивилася ані в дзеркало, ані у воду. Бридилася самої себе. На четвертий місяць намастила тіло іншою маззю, і все зійшло.
Тоді напекла Магдалина пиріжків, набрала сухого липового цвіту й пішла в місто. Ладна була руки цілувати лікареві. Тітка Юля заголосила:
«Та нема ж його, сердешного вже давно на світі!»
І Магдалина дізналася, що хтось доніс на лікаря, бо він не одного хлопця й дівчину порятував від каторги. Німці недовго збирались, схопили лікаря серед білого дня й повісили на площі. Не дали навіть по-людськи поховати. Не знати, де й могилка…
Хто міг подумати, ще таке трапиться? Цілий ранок йшов дрібний дощик і пригнав під скляні двері бібліотеки кошеня, мокре, нещасне. Котрась із жінок ненароком впустила його, і воно шмигнуло під стелажі. Не було часу з ним морочитись, та ще й у санітарний день, коли повно всякої роботи. Кошеня на якусь хвилину привернуло загальну увагу. Жінки пробували його вигнати, грюкали стільцем по підлозі, кричали, але воно забилось в куток і не вилазило.
— Не мучте бідну тварину! — врешті-решт втрутилася Леночка. — Хай грається… Киць-киць!
Леночка витягнула з бутерброда ковбасу і заходилася виманювати кошеня. Воно й не думало йти. Леночка шпурнула шматок ковбаси під стелаж і заспокоїлась. Інші також взялися за роботу.
А Марія, обкладена книжками так, що й не видно було її за ними, сиділа й думала про дальшу долю кошеняти, і лице їй потроху оживало. Вона дуже любила тварин. Вважала себе слабкою істотою, а таким завжди хочеться піклуватись про слабших за себе.
Читать дальше