Галина Пагутяк - Діти

Знайшла зручний пеньок, сіла, закурила. Власне, саме цього їй хотілось. Ліс, яким би він не був, давав їй тишу і можливість подумати. Хоч що то були за думки? Марія деколи пригадувала різні повчальні випадки зі свого життя, мріяла про дурниці. Та й по всьому…

Спробувала собі уявити лісову фею, гномів, як вони навесні, коли тільки зазеленіють дерева, вилущуються з жолудів, такі крихітні, зеленоокі, зеленоволосі, й танцюють під дубом. І більше нічого не придумала.

Вони все одно не з’являться сьогодні. А може, й ніколи. Для цього треба бути божевільною, тобто ні про що інше не думати, як про фей і про гномів.

Вона трохи покружляла по лісі, а тоді, відкинувши голову назад, дивилась на небо. На обличчі їй завмерла наївна усмішка, ніби в маленької дівчинки. Але Марія явно перегравала. Вона могла бути ким завгодно: і відьмою, істеричкою, скромницею, тільки не дитиною, зачарованою всім на світі.

Марія і на цей раз не заблудилась, тільки вийшла з лісу не з тієї сторони. Зрештою, так було краще. Ноги їй промокли, а тут проходила прямо до міста асфальтова дорога. Коли з’являлись автомашини, вона звертала геть вбік, бо мчали вони зі страшною швидкістю.

— Бережешся? — посміхнулась зухвало.

— А чом би й ні?.. Хіба я гірша за інших?

Філософський діалог обірвав зненацька скрегіт гальм. Марія обернулася і побачила вантажну автомашину. В кабіні сидів якийсь хлопець. Він відчинив дверцята і гукнув:

— Сідайте, підвезу!

Марія трохи повагалась, але сіла. Зачиняючи за нею дверці, шофер нахилився і ніби знічев’я торкнувся рукою її грудей.

«Нахаба», — подумала Марія.

— І не страшно такій гарній дівчині самій ходити?

— Кого мені боятись?

— І то правда.

Як він їхав! Марію кидало в усі боки. Їй аж темніло в очах від цієї дикої їзди. Машина то ревіла, як звір, то тихо, монотонно гуділа.

Хлопець нахилився до неї і прокричав:

— Як вас величати?

— Марія Василівна.

— А мене Діма, Дмитро по-сільському.

— Дуже приємно, — відказала Марія.

Перед очима теліпалися запилені пластмасові троянди. Дмитро перехопив її погляд:

— Подаруйте мені пару квіточок!

— Прошу, — Марія слухняно відділила половину букета.

— О, дякую!

— Нема за що.

Марія, звичайно, любила швидку їзду, але їй весь час треба було відсуватись, щоб не впасти на Дмитра.

— Чому я вас на танцях ніколи не бачу?

Марія зверхньо посміхнулась:

— Хіба тут гарні танці?

— О, та ще які! — не зрозумів хлопець іронії. — Ансамбль — перший клас! Як вріжуть шейк, півміста вуха затикає! Давай підемо в суботу!

— Ні, я не люблю танців.

— А коли подумати?

— Ні. Заберіть руку, — сухо сказала Марія.

— Прошу дуже! — одразу погодився Дмитро. — Тільки на танці підіть, не пожалієте!

— Ось тут зупиніть, — обірвала його Марія, коли під’їхали до її вулиці.

— Ви тут живете?

— Ага. Дякую! До побачення!

— До побачення! Не забудьте про танці!

Машина поїхала в один бік, а Марія пішла собі в другий.

Коли почалась війна, Магдалині сповнилось вісімнадцять років, а як скінчилась, пора уже було в старі дівки записуватись. Олена, сестра, хоч дитину собі нажила від якогось волоцюги, з тих, що в голод ходили по селах і міняли різний крам на хліб.

Люди, як то буває, різне говорили, ще й прибріхували. Рота всім не заткнеш, хіба нишком у подушку виплачешся.

Батько в них був добрий господар. Мали вони й хату, грунт, корови, коні. Але хата згоріла в посуху тридцять сьомого року. Півсела тоді згоріло як свічка. Ледве встигли вискочити серед ночі в самих сорочках.

Потім як татунцьо не стягався на нову хату, але так і вмер у якійсь буді. Мамця їхня ще раніше померла.

Лишились самі Магда з Оленою. Попродали коні, нашили собі сукенок найліпших в селі та й стали газдувати.

Перед самою війною гуляла Магдалина на весіллі. Була за дружку. Витанцьовувала, аж земля дудніла. Музики грали, обливаючись потом, а в Магдалини солодко терпло серце від Василевих синіх очей. Хлопець сидів у куті, гарний, як писанка, всміхаючись до неї.

У селі його вважали за химерного, чудного якогось. Василь спершу пас людську худобу, потім колгоспну, носив за собою книжки і читав, часом забуваючи про все на світі.

Магдалину тато з мамою не віддали б за такого. Та й вона сама побоялася б піти за чоловіка, не годного до грубої хлопської роботи. Їм з сестрою треба було твердих міцних рук, які б давали лад і в полі, і на оборі.

У хаті смерділо самогонкою і потом. Магдалина під ласкавим хлопцевим поглядом чулася легкою, як вивірка, ніяк не могла спинитися в своєму шаленому танці. Зачепила когось віночком, шпильки повипадали, і її по коліна захлюпнула хвиля важкого чорного, як смола, волосся. Аж музики грати перестали. Всі зчудувалися.