Галина Пагутяк - Діти

Марія як кожна жінка одразу подумала: «А в чому я піду?» І спробувала уявити собі всі небезпеки, що можуть на неї чекати в гостях. Вона, звичайно, відмовлялась, граючи роль переобтяженої справами людини, бо вважала себе потенціальною скандалісткою, та Леночка швидко розгадала її лицемірство і категорично заявила:

— Якщо ти не хочеш зробити мені приємне, то я більше не дозволю тобі заміняти мене в неділю!

В Марії пробуджується щось схоже на кокетство. Вона довго стоїть перед дзеркалом в гарному чорному платті, котре робить її постать тонкою до нереальності і надає привабливості невтішної вдови.

Вона навіть думає, чи не краще розповісти кому про те, як вона любила Н., і як він загинув у авіаційній катастрофі. Зрештою, вона має право вигадати якийсь міф для виправдання своєї дивної поведінки, щоб тільки їй дали спокій.

Леночка страшенно їй зраділа. Хай вона трошки посидить сама у вітальні, послухає музику. З хвилини на хвилину прийдуть її друзі, дуже розумні молоді люди. О, нас так мало! Ми повинні триматися купи. От і вирішили збиратись вряди-годи і розмовляти про мистецтво і життя, щоб не здохнути з нудьги.

Марія подумала мимоволі, що в такій квартирі можна й справді відчути себе гідним розмовляти про високі матерії. Леночка ходила повз книжкову шафу, набиту дорогими виданнями, повз стереомагнітофон, кольоровий телевізор і кришталь в серванті статечно й нечутно, без тої дитячої жвавості, яку можна було спостерігати на роботі.

Коли прийшли так звані друзі, Леночка представила їм Марію як колишню столичну жительку і надзвичайно розумну дівчину. Марія вловила в їх поглядах настороженість і поспішила забитись в якийсь куток, щоб там у глибокому кріслі за скляночкою коктейлю провести вечір. Вона вважала, що має повне право так поводитись, бо свого часу теж бувала в товариствах, котрі її не влаштовували.

Марія цідила крізь зуби коктейль і гортала альбом з репродукціями, граючи одній їй відому роль.

Два інженери, дівиця, котра збиралась в кіноактриси, бородань, що завідував студією звукозапису, і Леночка зі своїм чоловіком-спортсменом довірливо освідчились одне одному в любові до Булгакова й Кафки. Ті, що не знали їхніх творів, не сміли переступати порога цієї квартири. Здавалось, що ось-ось з старовинної ікони виткнеться чорний сухий палець і грізний голос запитає: «А ти читала «Майстра і Маргариту»?

Ну, там, де вона раніше бувала, спочатку теж говорили про літературу, потім про кіно, далі про невпізнані літаючі об’єкти і кінчали анекдотами!..

Марія мило посміхнулась і запропонувала:

— Давайте влаштуємо конкурс на кращу епітафію!

Всі засміялись, але той сміх прозвучав вибачливо-дошкульно. Марію легко було переконати в тому, що вона дурна й нетактовна. Та заплющила очі і відкинулась на спинку крісла з байдужим виглядом. Уже забула свій дитячий вибрик, вже, вже…

Тут до неї тихенько підсів бородань, так, щоб йому одночасно було видно Марію і майбутню кінозірку, котра захоплено звивалась у якомусь шаленому танку, сп’янівши від уваги двох інженерів.

«Плебеї, — подумала Марія, — я ж вас наскрізь бачу».

Бородань, якого звали Юра, підсів ближче і прошепотів змовницьким голосом:

— Я бачу, вам тут не подобається.

Марія знизала плечима:

— Мене ніхто сюди силоміць не тягнув…

Вона бачила перед собою настінний годинник. Стрілки рухались надто швидко, щоб зосередитись на чомусь. Найстрашніше було попереду, коли вона піде крізь холодну ніч до себе додому, на квартиру, де кожен крок, кожен жест заздалегідь визначений.

— Мені самому гидко жити в цій провінційній дірі. Нудно, нікуди вийти.

— Розумна людина ніде не пропаде! — заспокоїла його Марія.

Вона сама ще не мала доказів (окрім літературних), що це правда.

Бородань вдячно заворкотів:

— О, ви маєте рацію! Розумні люди тільки тоді не пропадуть, коли стануть триматися купи, чи не так?

— А що таке розумні люди?

Юра збентежено кліпнув очима.

— Ну… розумні люди — це надто широке поняття. До речі, мені привезли кілька дисків з Польщі. Прекрасна річ. Може, якось зберемось удвох, послухаємо?

— З мене поганий цінитель.

— Не повірю ні за що в світі!

— Юрко, Маріє! — підійшов до них Вадим, чоловік Леночки. — Ви що собі гадаєте? Ану до компанії! Будемо пити шампанське. Розфілософствувались тут.

— Знаєте, я, напевно, піду. Пізно вже… — ясним поглядом подивилась на нього Марія, щоб ніхто не міг запідозрити її в нещирості.