Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Вона трохи помовчала, наче засвоюючи якусь думку. Потім присунулася до нього на ліжку. Вона відгорнула рукав його нічної сорочки, провела пальцями по шрамах. Поклала руку йому на груди, поводила пальцями по бавовні.

- Воно тут? Це те саме татуювання?

- Не знаю, чи ти хочеш його побачити.

- Чому?

- Боюся, воно тебе налякає.

- Ні, все гаразд, - сказала вона. - Можеш показати.

Він зняв сорочку, і вона нахилилася роздивитись у слабкому світлі власний портрет, навіки закарбований на шкірі: жінку, чиї очі горіли самопожертвою й національним жаром. Образ здіймався та опускався з кожним подихом, вона спостерігала.

- Мій чоловік… Він повернувся за місяць, так?

- Повернувся.

- І він хотів із тобою щось зробити, щось погане, так?

Він кивнув.

Сан Мун продовжила:

- Але ти виявився сильнішим.

Він ковтнув і відповів:

- Але я виявився сильнішим.

Вона простягла руку, м’яко поклала долоню на татуювання. Чи тому затремтіли її пальці, що зустрілися з образом жінки, якою вона колись була? Чи вона відчула, що стає на бік цього чоловіка, який тихо заплакав з незрозумілої їй причини?

Повернувся додому з 42-го підрозділу ввечері й побачив, що зір у батьків настільки зіпсувався, що повідомити про настання ночі їм маю я. Допоміг їм лягти в ліжка, поклав їх одне біля одного коло пічки, і, улігшись, вони втупили в стелю невидющі очі. У батька очі стали білі, а в матері залишилися ясними й виразними, і мені, буває, думається, що її зір не настільки зруйнований, як його. Запалюю на сон прийдешній цигарку для батька. Він курить «Консоль» - такий він чоловік.

- Мамо, тату, - сказав я. - Мені треба ненадовго вийти.

Батько сказав:

- Хай провадить тебе вічна мудрість Кім Чен Іра.

- Не порушуй комендантську годину! - попередила мати.

У мене в кишені лежала обручка товариша Бука.

- Мамо, можна вас спитати?

- Так, сину.

- Як так вийшло, що ви так і не знайшли мені наречену?

- Наш перший обов’язок - перед країною, - сказала мати, - другий - перед вождями, потім…

- Та знаю, знаю, - сказав я. - Потім перед Партією, перед Постановою Президії Народних Зборів і таке інше. Але ж я був у Молодіжній бригаді, я вивчав ідеї Чучхе в Університеті Кім Ір Сена, я свій обов’язок виконував. А жінки не маю.

- Якось ти стурбовано говориш, - сказав батько. - Ти звертався до радника нашого будинку із Сонґуну? - було видно, як ворушаться пальці на його правій руці. Коли я був малим, у нього був такий жест - простягнути руку й скуйовдити мені чуб. Так він мене заспокоював, коли зникали сусіди, коли ми бачили, як солдати міннарбезпеки витягають громадян із метро. Оце показувало, що тато усе ще той самий, що, попри свій психічний розлад на патріотичному ґрунті, мій батько однаково мій батько, навіть якщо відчуває необхідність від усіх приховувати своє справжнє «я». Я дмухнув на свічку.

Але коли вийшов у коридор і замкнув двері, то не одразу пішов. Тихенько приклав вухо до дверей і прислухався. Мені хотілося знати, чи можуть вони бути собою, коли поруч більше нікого нема, коли вони нарешті в тихій темній кімнаті й можуть говорити між собою як чоловік і дружина. Довго простояв і нічого не почув.

Надворі, на вулиці Сінийджу, навіть у темряві було видно, що дівчата із загону Чучхе розмалювали панелі й тротуар революційними гаслами. Подейкували, що якось пізно ввечері цілий загін упав у непозначену яму на шосе Тонґоль - щось там будувалося, але хтозна, чи то правда. Пішов до району Раґвон-дон, де колись японці збудували халупи, куди виселяли найбільш непокірних корейців. Тут у недобудові готелю «Рюґьон» діяв нічний нелегальний ринок. Навіть у темряві ракетоподібний силует готельної висотки чорнів проти зоряного неба. Коли переходив міст Палґол, труби зливали каналізацію з будинків пастельних відтінків. На смердючій воді, немов сірі лілії, колихалися пом’яті брудні сторінки «Родон Сінмун».

Торгівля йшла навколо проіржавілих шахт ліфтів. Хлопці на першому поверсі торгуються й домовляються, а потім кричать нагору через шахту своїм поплічникам - і ті спускають товар: ліки, продовольчі книжки, електроніку, дозволи на пересування - у відрі на мотузці. Кільком із торгівців унизу я не сподобався, але один був готовий говорити. Він був молодий, і вухо в нього було надрізане агентами міннарбезпеки: ті вже ловили його на спекуляції. Я дав йому телефон командира Ґа.

Він умить відкрив корпус, витяг батарею, лизнув контакти, перевірив номер на внутрішній карті.