Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

Батько почув звук кнопок.

- У тебе щось там є? - спитав він.

- Ні, - збрехав я.

На мить відчув, ніби мати поглянула на телефон, але коли подивився на неї, то вона дивилася просто перед собою, смакуючи пухкий білий рис; картки на рис перестали видавати кілька місяців тому, і ми довгий час їли саму пшонку. Раніше вони питали, де я взяв гроші, щоб купити їжу на чорному ринку, але вже перестали. Нахилився до мами. Узяв телефон і повільно поводив перед її очима. Якщо вона помітила телефон, то ніяких ознак того не подала.

Повернувся до клавіатури. Не те що не знав телефонних номерів - хоча й не знав - просто тільки в той момент усвідомив, що не маю кому телефонувати. Ні жінки, ні колеги, ні родича, з яким хотілося б зв’язатися. Невже жодного друга в мене нема?

- Тату, - звернувся до батька. Він їв солоний арахіс, підсмажений із червоним перцем, свою улюблену страву. - Тату, якби ви могли з ким-небудь вийти на зв’язок, то хто б це був?

- Навіщо мені з будь-ким виходити на зв’язок? - спитав він. - Нема потреби.

- Я не про потребу. А про бажання просто зателефонувати другові чи родичу.

- Наша Партія задовольняє всі наші потреби, - утрутилася мати.

- А ваша тітка? - продовжував я. - У вас хіба немає тітки на Півдні?

Обличчя батька нічого не виражало:

- У нас немає зв’язків із цією гнилою капіталістичною державою.

- Ми її засуджуємо, - кивнула мати.

- Ну слухайте, я вас питаю не як слідчий, - пояснив я їм. - Я ваш син. Це просто родинна розмова.

Вони їли мовчки. Я повернувся до телефону, оглядав функції - здається, усі вони не працювали. Набрав пару номерів наздогад, але телефон не входив у мережу, хоча з вікна й виднілася мобільна вишка. Покрутив звук, але дзвінок не спрацював. Спробував поклацати вбудованою фотокамерою, але фото не вийшло. Скидалося на те, що врешті цю штуку доведеться продати. Але ж прикро, що не спадає на думку нікого, з ким хотілося б зв’язатися. Уявно пройшовся списком університетських професорів, але двоє моїх улюбленців потрапили в табори праці - було дуже боляче додавати свій підпис до заяви про те, що вони підбурювали студентів, але то був мій обов’язок - на той час уже стажера в 42-му підрозділі.

- О, слухайте, я згадав, - промовив я. - Коли я був маленький, тут було таке подружжя. Вони приходили в гості, і ви вчотирьох допізна грали в карти. Вам хіба не цікаво, що з ними, як вони? Ви б не хотіли зв’язатися з ними, коли б могли?

- Щось я не пам’ятаю таких людей, - відповів батько.

- Але вони точно були, - наполягав я. - Я їх добре пам’ятаю.

- Ні, - заперечив він. - Ти, мабуть, помиляєшся.

- Татку, це я. Тут більше нікого, крім нас, нема. Ніхто нас не чує.

- Припини ці небезпечні розмови, - сказала мати. - Ми ні з ким не зустрічалися.

- А я не кажу, що ви з кимось зустрічалися. Ви вчотирьох грали в карти після робочого дня на заводі. Ви сміялися й пили соджу.

Я взяв батька за руку, але від несподіваного дотику він відсмикнув руку.

- Тату, це я, ваш син. Візьміть мене за руку.

- Не став під питання нашу благонадійність, - попросив батько. - Це якась перевірка? - Він роззирнувся по кімнаті невидющими очима. - Нас перевіряють? - спитав він у порожнечу.

Кожен батько колись має з сином особливу розмову, доносячи до нього, як треба діяти, що треба казати, - але ж усередині ми однаково ми, наша сім’я. Коли батько мав зі мною таку розмову, мені було вісім років. Ми сиділи під деревом на пагорбі Моранбон. Він розповів мені, що перед нами лежить шлях. Просто треба діяти за дорожніми знаками й зважати на всі оголошення в дорозі. Навіть ідучи разом цим шляхом, зовні діяти мусимо кожен за себе, а внутрішньо тримати одне одного за руки. У неділю заводи стояли й повітря було чисте, і мені уявлявся той шлях, як він тягнеться через долину Тедонґана, обабіч - верби, а вгорі однією групою рухаються білі хмарки. Ми їли плодово-ягідне морозиво й слухали, як старі клацають фігурами чан-ґі [44] Корейська настільна гра, подібна до шахів. й ляпають карти на стіл, азартно ріжучись у ґодорі [45] Корейська картярська гра. . Невдовзі мені вже думалося про іграшковий кораблик, такий, як янбанські діти запускають на ставку. Але батько все вів мене тим уявним шляхом.

Батько сказав мені:

- Я звинувачую цього хлопчика в тому, що в нього синій язик!

Ми засміялися.

Я вказав на батька:

- Цей громадянин їсть гірчицю!

Я нещодавно скуштував гірчицю й зробив від того таку гримасу, що батьки засміялися. Тож будь-яка згадка про гірчицю мене смішила.