Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Потопельник не міг зрозуміти, що вони відходять і що десь існує таке місце, до якого можна піти, коли помреш. Він намагався наздогнати їх, проте вони підлягали вже іншому праву, аніж право Потопельника Плюща. Сліпі й глухі до його загравань, здавалося, керуються інстинктом пуголовків, що знають лише один напрям мандрівки.

Ліс побілів од них, а потім раптово спустів, і Потопельник Плющ знову лишився сам. Був злий. Завертівся, вдаривсь об дерево. Наляканий птах пронизливо крикнув і наосліп полетів у бік річки.

Росіяни збирали з Паперні своїх забитих і підводами звозили їх у село. На Херубиновому полі вони викопали велику яму й туди складали тіла солдатів. Офіцерів зносили окремо.

Усі, хто повернувся до Правіка, пішли дивитися на це поспішне захоронення без ксьондза, без промов, без квітів. Пішов також Міхал і необачно дозволив, аби погляд похмурого лейтенанта зупинився саме на ньому. Похмурий лейтенант поплескав Міхала по спині й наказав везти вбитих офіцерів під дім Боських.

— Ні, не копайте тут, — просив Міхал. — Хіба мало землі для могил ваших солдатів? Чому в квітнику моєї доньки? Нащо вириваєте цибульки квітів? Гайда на цвинтар, я покажу вам інші місця…

Похмурий лейтенант, перед цим ґречний і ввічливий, відштовхнув Міхала, а один із солдатів націлив на нього карабін. Міхал відступився.

— Де Іван? — запитав лейтенанта Ізидор.

— Погіб.

— Ні, — сказав Ізидор, а лейтенант на якусь хвилину затримав на ньому погляд.

— Почему нєт?

Ізидор відвернувсь і втік.

Москалі поховали в квітнику, під вікном спальні, вісім офіцерів. Засипали всіх їх землею, а коли поїхали, пішов сніг.

Відтоді ніхто не хотів ночувати в спальні, вікна якої виходили на квітник. Міся згорнула перину й винесла її нагору.

Навесні Міхал збив дерев’яного хреста й поставив його під вікном. Потім обережно поробив патиком рівчачки та посіяв ротики. Квіти виросли буйні, барвисті, ротиками відкритими до неба.

Наприкінці літа сорок п’ятого року, коли війна закінчилася, до будинку під’їхав військовий газик, з якого вийшов польський офіцер і якийсь чоловік у цивільному. Вони сказали, що будуть ексгумувати радянських офіцерів. Потім з’явилися солдати на вантажівці та підвода з полудрабками, на яку вкладали викопані з землі трупи. Земля та ротики виссали з них кров і воду. Найкраще збереглися суконні мундири, і це вони утримували мертві тіла вкупі. Солдати, які переносили їх на підводу, позапиналися хустками по самі очі.

На Гостинці стояли люди з Правіка й намагались побачити з-за паркану якомога більше, однак коли підвода рушила в бік Єшкотля, всі мовчки сахнулися назад. Найвідважнішими були кури — вони бігли за торохкою підводою і хапливо ковтали те, що падало з неї на нерівну бруківку.

Міхал виблював у кущах бузку. Ніколи більше він не взяв до рота курячого яйця.

Женовефине тіло застигло безрушно, мов випалений у печі череп’яний горщик. Садили його в фотель на коліщатах. Воно було віддане тепер на ласку іншим. Вкладали його в ліжко, мили, садили на нічний горщик, виносили на ґанок.

Женовефине тіло було одним, а Женовефа — іншим. Вона сиділа, зачинена в ньому, замкнена, ошелешена. Могла поворушити лише кінчиками пальців і м’язами обличчя, хоча теж ледь-ледь. Не вміла вже ані усміхнутись, ані заплакати. Неоковирні слова спадали з її губів, наче камінці. Такі слова не мали влади. Іноді вона намагалася висварити Адельку, котра била Антека, але внучка не дуже зважала на її погрози. Антек ховався в бабчиній спідниці, й Женовефа нічого не могла зробити, щоб його захистити чи бодай пригорнути. Дивилася безпорадно, як більша й дужча Аделька шарпає брата за волосся, це розпирало Женовефину злість, котра, однак, відразу й щезала, бо ж не мала можливости хоч якоюсь мірою реалізуватися.

Міся багато балакала з матір’ю. Присувала її фотель від дверей до теплих кахлів кухні й балакала. Женовефа слухала неуважно. Те, про що говорила донька, нудило її. Дедалі менше було цікаво, хто лишивсь, а хто загинув, її не обходили обідні відправи, Місині колежанки з Єшкотля, нові способи консервування горошку, новини, які передавали по радіо та які Міся завжди коментувала. Не цікавили її недоречні сумніви та запитання. Женовефа воліла зосередитися на тому, що Міся робить і що діється в хаті. Отож бачила, як утретє росте доньчин живіт, бачила дрібний сніг борошна, яке сіялося зі стільниці на підлогу, коли Міся замішувала тісто на макарони, бачила мух, що топилися в молоці, кинуту посеред хати кочергу, нагріту до червоного, курей у сінях, що намагалися витягти шнурівки з черевиків. Це було конкретне, відчутне життя, яке блякло день у день. Женовефа усвідомлювала, що Міся не здатна довести до ладу цей великий дім, який вони їй збудували. Тож видобула з себе кілька речень і переконала доньку в тому, що вона мусить найняти дівчину, яка б їй допомагала. Міся привела Руту.