Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Вона бачила їх увесь день, до вечора, і процесія не меншала. Коли заплющила очі, мерці рухалися так само, як і перед цим. Вона знала, що Бог теж придивляється до них. Бачила його обличчя — було чорне, страшне, повне шрамів.

Року сорок шостого дідич Попельський ще мешкав у теремі, хоч уже й відомо було, що довго це не триватиме. Його дружина вивезла дітей до Кракова і тепер курсувала туди й назад, готуючи переїзд.

Їй здавалося, ніби чоловікові байдуже до того, що діється навколо. Він грав. Сидів у бібліотеці цілими днями й ночами. Спав на тапчані. Не перевдягався, не голився. Коли його дружина їздила до дітей, нічого не їв. Часом по три й чотири дні. Не відчиняв вікон, не відгукувався, не виходив на прогулянку, навіть не сходив наниз. Раз чи двічі приїжджали до нього з повіту в справі націоналізації. Вони мали портфелі, повні наказів і печаток. Цього разу гримали в двері та шарпали дзвінок. Тоді він підійшов до вікна, поглянув на них згори і потер руками.

— Все справджується, — мовив хрипким, відвиклим од мовлення голосом. — Переходжу на наступне поле.

Іноді дідич Попельський мав потребу в своїх книжках.

Гра вимагала різноманітної інформації, та з цим не було проблем — все міг віднайти у власній бібліотеці. Позаяк у Грі істотну роль відігравали сни, то дідич Попельський навчився снити на замовлення. Мало того, поволі отримував над снами контроль, робив у них те, що хотів, зовсім по-іншому, аніж у житті. Свідомо снив на задану тему й одразу ж так само свідомо будив себе, немовби пролазив крізь дірку в огорожі. Потребував хвилини, аби прийти до тями, а потім починав діяти.

Отож Гра давала йому все, в чому мав потребу, і навіть більше. Нащо виходити з бібліотеки? Тим часом чиновники з повіту забрали й ліси, лісосіки, орні ґрунти, ставки та луки. Вони надіслали листа, в якому інформували його як громадянина молодої соціалістичної держави, що йому більше не належать цегельня, тартак, винокурня та млин. Зрештою, також і терем. Були такі ласкаві, що визначили йому навіть термін передачі майна. Його дружина спочатку плакала, потім молилася, нарешті почала спаковувати речі. Вона нагадувала свічку, була така бліда й худа, наче віск. Нараз посивіле волосся світилось у напівмороці дому зимним, блідим світлом.

Дідичка Попельська не мала претензій до чоловіка, він просто збожеволів. Хвилювалася, що змушена сама вирішувати, що можна взяти, а що залишити. Однак коли під’їхала перша машина, дідич, блідий і зарослий, зійшов наниз з двома валізками в руках. Не хотів показувати, що в них.

Дідичка побігла нагору й мить пильно оглядала бібліотеку. Мала враження, ніби нічого не бракує, не було жодного порожнього місця на полицях, не рушено жодної картини, дрібнички, нічого. Гукнула робітників, і вони почали скидати книжки в картонні коробки, не перебираючи. Потім, аби швидше, згрібали їх з полиць цілими рядами. Книжки розпростали свої непридатні для лету крила і безвладно падали на купу. Коли забракло коробок, робітники дали решті книжок спокій, забрали повні коробки й пішли собі. Лиш пізніше виявилося, що вони взяли все від А до L.

У цей час дідич Попельський стояв біля машини і з задоволенням удихав свіже повітря, яке п’янило його після місяців сидіння в кімнаті. Хотілося сміятись, радіти, танцювати — кисень бушував у його згуслій млявій крові та розпирав присохлі артерії.

— Все достоту так, як має бути, — промовив він у машині до дружини, коли їхали Гостинцем до Кельцької дороги. — Все, що діється, — то на краще.

А потім додав щось таке, що й шофер, і робітники, і дідичка промовисто перезирнулися:

— Вісімку треф розстріляно.

У книжечці «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача», що є інструкцією Гри, Четвертий Світ описує ось така історія:

«Бог творив Четвертий Світ у забутті, що несло йому полегшення в його божих стражданнях.

Створивши людину, він прийшов до тями — таке враження це справило на нього. Отож занехаяв подальше творення світу — бо хіба могло бути щось досконаліше? — й тепер, у своєму божому часі, захоплювався власним творінням. Що глибше сягав погляд Бога в людську сутність, то пристрасніше розгорялася в нього любов до людини.

Однак людина виявилася невдячною, вона зайнялась обробітком землі, плодінням дітей і не звертала уваги на Бога. Тоді в божому розумі виник смуток, з якого сочилася пітьма.

Бог полюбив людину без взаємности.