Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Рута стала красунею. Женовефі стискалося серце, коли дивилась на неї. Очікувала на ту мить, коли обидві, Міся та Рута, стануть поряд, аби порівняти їх між собою. І — хіба ніхто цього не зауважив? — вони були такі подібні одна до одної. Два різновиди одного й того самого. Одна була дрібніша й темніша, друга — вища й повніша. Очі та волосся однієї були каштанові, другої — медвяні. Опріч цього, усе було таке саме. Так принаймні видавалося Женовефі.

Вона дивилась, як Рута миє підлогу, як шаткує великі головки капусти, як розтирає в макітрі сир. А що більше на неї дивилася, то більше впевнювалась. Інколи, коли в хаті пралося чи прибиралось, а Міхал був зайнятий, Міся наказувала дітям везти бабцю до лісу. Діти обережно зносили фотель, а потім за бузком, невидимі вже з хати, гнали Гостинцем, пхаючи перед собою фотель зі штивним, маєстатичним тілом Женовефи. Вони залишали її з розвіяним волоссям і рукою, що безпорадно звисла додолу, а самі бігли до діброви по гриби або суниці.

В один із таких днів краєм ока Женовефа побачила, як з лісу на Гостинець вийшла Колоска. Женовефа не могла повернути голови, тож нишкла. Колоска наблизилась до неї та з зацікавленням обійшла навколо фотелю. Присіла перед Женовефою й заглянула в її обличчя. Обидві мірялися якусь мить поглядами. Колоска вже не нагадувала тієї дівчини, котра босоніж ходила в снігу. Зробилась повнішою і ще вищою. Її товсті коси були тепер білими.

— Ти підмінила мені дитину, — сказала Женовефа.

Колоска розсміялась і взяла в свої теплі долоні її безвладні руки.

— Ти забрала дівчинку, а мені підкинула хлопця. Рута — моя донька.

— Всі молоді жінки — то доньки старших жінок. Ну, а тобі вже не треба ні синів, ні доньок.

— Я паралізована. Не можу ворухнутися.

Колоска взяла безвладну Женовефину руку й поцілувала її.

— Встань і йди, — сказала вона.

— Ні, — прошепотіла Женовефа й, несвідома цього руху, похитала головою.

Колоска засміялась і поплентала до Правіка.

По тій зустрічі Женовефа взагалі втратила бажання говорити. Казала тільки «так» або ж — «ні». Почула якось, що Павел шепотить Місі, ніби параліч вражає також розум. «Нехай так собі й думають, — сама собі сказала Женовефа, — параліч вражає мій розум, але ж я й так увесь час перебуваю ще десь».

Після сніданку Міхал вивозив Женовефу в двір. Ставив фотель на траву біля паркану, а сам сідав на лавці. Він витягав циґарковий папір і довго кришив пальцями тютюн. Женовефа дивилася на Гостинець, приглядалася до гладенького каміння бруківки, що нагадувала їй чуприни тисяч закопаних у землю людей.

— Тобі не холодно? — питав Міхал.

Вона хитала головою.

Потім Міхал закінчував курити та йшов. Женовефа лишалась у фотелі й дивилася на квітник Папужихи, на піщану польову дорогу, що звивалася поміж плямами зеленого та жовтого. Потім дивилась на свої ноги, коліна, стегна — вони були так само далекими і так само не належали їй, як піски, поля і квітники. Її тіло було фіґуркою, виточеною із крихкої людської матерії.

Її дивувало, що вона ще ворушить пальцями, що залишилась чутливість у блідих пучках рук, які вже давно не знали праці. Вона клала ці руки на мертві коліна й перебирала згинки спідниці. «Я є тілом», — казала сама собі. А в тілі Женовефи, мов рак, мов пліснява, розростався образ умертвління людей. Умертвління полягало у відбиранні права на рух, бо ж життя — це рух. Убите тіло нерухоміє. Людина є тілом. І все, що спізнає, має свій початок і кінець у тілі.

Якогось дня Женовефа сказала Міхалові:

— Мені холодно.

Він приніс їй вовняну хустину та рукавички. Поворушила пальцями, однак вже їх не відчувала. Тож не знала, чи вони ворухнулися, чи ні. Коли підвела погляд на Гостинець, то побачила, що повернулись мерці. Вони тяглися Гостинцем від Черніци до Єшкотля, ніби велика процесія, натовп богомольців до Ченстохови. Однак прочан завжди супроводжують гомін, монотонні пісні, плаксиві молитви, шургання підошов об каміння. Тут же панувала тиша.

Було їх тисячі. Вони сунули нерівними шеренгами. Йшли в мертвій тиші швидкою ходою. Були сірі, знекровлені.

Женовефа шукала серед них Елі й доньку Шенбертів з немовлям на руках, але мерці мелькали занадто швидко, щоб їх можна було роздивитися. Лише потім Женевефа впізнала сина Серафинів, бо він ішов найближче до неї. Мав на чолі величезну темну дірку.

— Франеку, — прошепотіла вона.

Він повернув голову й, не сповільнюючи кроку, подивився на неї. Простяг до неї руку. Його губи ворухнулись, але Женовефа не почула жодного слова.