Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Початок літа для його преподобія був найненависнішою порою року. Десь незадовго до Йвана Купала Чарна безшелесно заливала його луки.

Ксьондз від природи був запальним і ревним щодо своєї гідности, отож коли бачив, як щось таке неконкретне та розпливчате, таке неозначене та беззмістовне, таке невловне та боягузливе забирає його луки, — його брав гнів.

Одразу ж, разом з водою, з’являлися безсоромні слизаві жаби, що безперестанку вилазили одна на одну й тупо парувались. Видавали при цьому бридкі звуки. Такий голос мав би бути в диявола: скрегітливий, мокрий, захриплий від хтивости, тремтливий від жадання, якого годі вгамувати. Опріч жаб, на ксьондзових луках з’являлися вужі, які пересувались таким огидним і в’юнким рухом, що його преподобію ставало недобре. Одна лише думка, ніби таке видовжене, слизьке тіло може торкнутися його черевика, викликала в нього дрижаки збриду, а шлунок спазматично стискався. Вигляд вужа потім надовго западав йому в пам’ять і спустошував сни. На залитій водою території з’являлася також риба, а з нею в пана ксьондза налагодились кращі стосунки. Рибу можна було їсти. Була ж бо добра, божа.

Річка розливалася луками не довше трьох діб. Після вторгнення вона відпочивала і відбивала собою небо. Вилежувалася так місяць. Увесь цей час під водою вимокала трава, а якщо літо було спекотне, то над луками ширився дух розкладу та гниття.

Від Івана Купала ксьондз щодень приходив подивитися, як чорна річкова вода заливає квіти святої Малгожати, дзвіночки святого Роха, зілля святої Клари. Іноді йому здавалося, що невинні блакитні та білі головки квітів, залиті по саму шию, волають про допомогу. Він чув їхні тихенькі голосочки, подібні до дзеленчання дзвіночків під час Вознесіння. Нічого не міг для них удіяти. Його обличчя червоніло, а п’ястуки безсило стискались.

Він молився. Зачинав від Івана Купала, який освятив усі води. Однак парафіяльному ксьондзові часто здавалося, що святий Іван його не слухає, що він більше заклопотаний тривалістю дня й ночі, розпаленими молоддю вогнищами, горілкою, проводжанням вінків, пущених на воду, нічним шелестом у кущах. Йому навіть було шкода святого Йвана, який щороку регулярно дозволяв Чарній заливати луки. З цього приводу був навіть трохи ображений, отож почав звертатись у молитвах навпрошки до Бога.

Наступного року, після найбільшої повені Бог мовив парафіяльному ксьондзові: «Відгороди річку від лук. Навези землі та насип захисний вал, який утримуватиме річку в її берегах». Його преподобіє подякував Господові й почав скликати парафіян. Гримів через два тижні з амвону про те, що річка нищить дари божі, й закликав до солідарної протидії стихії в такому порядку: з кожного двору один чоловік два дні в тиждень носитиме землю, насипатиме дамбу. На Правік випадали четвер та п’ятниця, на Єшкотлє — понеділок та вівторок, на Котушув — середа й субота.

Першого дня, що був визначений за Правіком, стало до праці лише двоє селюків — Маляк і Херубин. Розгніваний парафіяльний ксьондз сів у свою бричку на ресорах і об’їхав усі хати в Правіку. Виявилось, Серафин зламав пальця, молодого Флоріана забирають до війська, в Хлипалів народилася дитина, в Святоші вискочила грижа.

Отож його преподобіє не владнав нічого й, розчарований, повернувся додому.

Увечері за молитвою він знову радився з Богом. І Бог відповів: «Заплати їм». Його преподобіє трохи сконфузивсь, позаяк Бог був напрочуд схожим на нього самого, та Всевишній відразу ж додав: «Давай щонайбільше десять грошів за день, інакше шкода й свічку палити. Все сіно ж бо варте не більш ніж п’ятнадцять злотих».

Тому парафіяльний ксьондз знов поїхав бричкою до Правіка й гукнув кількох здорових дядьків насипати дамбу. До роботи взяв Юзека Хлипалу, в якого народився син, Серафина зі зламаним пальцем і ще двох.

Вони мали лише одного воза, отож робота йшла поволі. Ксьондз переймався тим, що негода розладнає плани. Гнав хлопів, як міг. Сам також підкотив поли — але вважав на охайні шкіряні черевики — і бігав поміж хлопами, торкався мішків, стьобав батогом коня.

Наступного дня до роботи прийшов тільки Серафин зі зламаним пальцем. Розгніваний панотець знову об’їхав бричкою все село, проте виявилося, що робітників або немає вдома, або вони лежать, зморені хворобою.

Це був день, коли його преподобіє зненавидів усіх хлопів Правіка — ледачих, апатичних і жадібних до грошей. Пристрасно просив пробачення в Господа за це негідне слуги божого почуття. Знову прохав поради в Бога. «Збільш платню, — сказав йому Бог. — Дай по п’ятнадцять грошів за день, і хоча через це ти не будеш мати з цьогорічного сіна жодного зиску — це тобі віддасться наступного року». То була мудра порада. Робота пішла.