Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Та світ все одно розпадався. Дідич усвідомив це, побачивши свій погріб, коли повернувся після поспішної втечі від росіян. Усе в ньому було знищене, побите, порубане, спалене, розтоптане й розлите. Він оглядав збитки, бродячи по кісточки у вині.

— Руїна й хаос, руїна й хаос, — шепотів він.

Потім ліг у своєму сплюндрованому будинку й розмірковував: «Звідки береться на світі зло? Чому Бог дозволяє зло, він-бо ж добрий? Чи, може, Бог недобрий?»

Ліками на меланхолію дідича стали зміни, що приходили в країну.

У вісімнадцятому році було багато роботи, а ніщо так не лікує смуток, як праця. Ввесь жовтень дідич набирав розгону для суспільного почину, аж поки в листопаді остаточно струсив із себе меланхолію. Тепер, навпаки, майже зовсім не спав і не мав часу попоїсти. Їздив по країні, відвідав Краків і побачив його як княжну, пробуджену зі сну. Організував вибори до першого Сейму, був засновником кількох товариств, двох партій і «Малопольської Спілки Власників Рибних Ставків». У лютому наступного року, коли було ухвалено Малу конституцію, дідич Попельський застудився й знову опинивсь у своїй кімнаті, в ліжку, головою до вікна — себто в тому місці, з якого вирушив.

Запалення легенів поволі проходило, й він вертався до звичних буднів, мов з далекої подорожі. Багато читав і почав вести щоденник. Хотів з кимось поговорити, але всі сусіди й знайомі видавалися йому банальними й нецікавими. Тож наказав принести до ліжка книжки з бібліотеки, а поштою замовляв нові.

На початку березня він вийшов на свою першу прогулянку парком і знову побачив світ гидким і сірим, повним розкладу та спустошення. Не допомогла незалежність, не допомогла конституція. На стежці у парку побачив, як з-під талого снігу показалася червона дитяча рукавичка, й невідомо чому це глибоко запало в його пам’ять. Сліпе вперте відновлення. Безлад життя й смерти. Нелюдська машина життя.

Торішні намагання почати все заново пішли намарно.

Що старшим ставав дідич Попельський, то страшнішим здавався йому світ. Коли людина молода, вона зайнята власним розквітом, рухом уперед і розширенням власних меж: від дитячого ліжка до стін кімнати, будинку, парку, міста, країни, світу, а згодом, у віці чоловіка, приходить час на марення про щось вище. Приблизно у сорок настає злам. Молодість зі своєю напругою, зі своєю силою втомлюється сама від себе. Якоїсь ночі або ранку людина переступає межу, досягає піку й робить перший крок униз, до смерти. Тоді постає питання: чи сходити гордо, звернувши обличчя до темряви, чи вертатися до того, що було, зберігати позірність і вдавати, ніби це не темрява, а просто в кімнаті погашене світло?

Тим часом червона рукавичка під брудним снігом переконала дідича, що найбільшим обманом молодости є оптимізм, уперта віра в те, начебто щось зміниться, направиться й у всьому є поступ. Тож його зараз пік вузол розпачу, наче віхоть цикути, який він завжди носив у собі. Дідич дивився навколо себе й бачив страждання, смерть, розклад, що були властиві всьому, як бруд. Пройшов усе Єшкотлє й побачив бійню, і несвіже м’ясо на гаках, і скоцюрбленого жебрака під крамницею Шенберта, й невелику скорботну похоронну процесію, котра йшла за дитячою труною, і низькі хмари над присадкуватими хатами, що облямовували ринок, і морок, який удирався звідусіль і вже запанував над усім. Нагадувало це повільне, невпинне самоспалення, в якому людські долі, цілі життя були віддані на поталу полум’ю часу.

Повертаючись до палацу, він проходив повз костьол, тож заглянув до нього, але нічого там не знайшов. Побачив ікону Матері Божої Єшкотльовської, однак не було в костьолі жодного бога, котрий би спромігся повернути дідичеві надію.

Матір Божа Єшкотльовська, замкнута в оздоблені рамці ікони, мала обмежене поле зору на костьол. Вона висіла в боковому нефі й через це не могла бачити ні вівтаря, ні виходу з кропильниці. Колона заступала їй амвон, і вона бачила лише тих поодиноких парафіян, які заходили до костьолу помолитись, або ж цілу їхню вервечку, коли сунули під вівтар після причастя. Під час служби споглядала десятки людських профілів — чоловічих і жіночих, старих і юних.

Матір Божа Єшкотльовська була чистою волею допомоги хворим і вбогим. Була силою, божим чудом. Коли люди звертали до неї свої обличчя, коли ворушили губами, стискали руки на животі чи складали їх ближче до серця, Матір Божа Єшкотльовська давала їм силу й волю до одужання. Давала всім без винятку, не з милосердя, а лише тому, що така була її природа — давати міць тим, хто її потребує. Що діялося далі — це вирішували люди. Одні дозволяли цій силі запрацювати в собі, й вони одужували. Поверталися з дарами — відлитими зі срібла, міді чи навіть золота мініатюрами вилікуваних частин тіла, з коралями, намистом, якими прикрашали ікону.