Ольга Токарчук - Правік та інші часи

В будинку Серафинів засвітилося, й чоловічий голос крикнув у темряву:

— Замовкни, дурнувата! Тут люди сплять…

— Та спіть собі, спіть, поки й ратиці відкидаєте! Нащо було народжуватися, щоб тільки спати?

Голос замовк, а Фльорентинка всілася на землю й дивилась у срібне обличчя свого ворога. Воно було зоране зморшками, сльозаве, зі слідами якоїсь космічної віспи. Пси всідалися на траві, в їхніх темних очах також відбивався місяць. Вони сиділи тихо, а стара поклала руку на голову великій кудлатій суці. Тоді відчула в своєму розумі чужу думку, навіть не думку, а контури думки, образ, враження. Це було щось чуже її мисленню, не лише тому, що походило — як вона відчувала — ззовні, а тому, що було геть іншим: однотонним, виразним, глибоким, чуттєвим, пахучим.

Були в ньому небо й два місяці, один побіля одного. Була річка — холодна та радісна. Були хати — привабливі й страшні водночас. Лінія лісу — пейзаж, повен дивного хвилювання. На траві лежали гілки, каміння, листя, наповнені образами, згадками. Поряд них, мов стежки, в’юнилися смуги, повні значення. Під землею — теплі живі коридори. Все було іншим. Лише обриси світу залишилися тими самими. Тоді своїм людським розумом Фльорентинка збагнула, що люди мають рацію: таки — здуріла.

— Я розмовляю з тобою? — запитала великої кудлатої суки, голова якої лежала на її колінах.

Авжеж.

Вони повернулись додому. Фльорентинка вилила в миски рештки вечірнього молока. Сама також узялася вечеряти. Мочила в молоко шматок хліба та жувала його беззубими яснами. Коли їла, подивилася на одного з псів і спробувала сказати щось йому однією лиш думкою. Послала думку, «уявляла» щось на зразок: «я є, і я їм». Пес підвів голову.

Тож цієї ночі чи то через свого переслідувача, чи то через божевілля Фльорентинка навчилася розмовляти зі своїми псами та котами. Розмови полягали у посиланні образів. Те, що думали тварини, не було таким компактним та конкретним, як мова людей. Не було там рефлексій. Натомість були речі, бачені зсередини, без тієї людської віддалі, яка приносить почуття відчужености. Світ відтак здавався більш приязним.

Найважливішими для Фльорентинки були ці два місяці з образів тварин. Дивно, що тварини бачать два місяці, а люди лише один. Фльорентинка не могла цього збагнути, отож зрештою втратила бажання розуміти. Місяці були різні, в певному сенсі навіть протилежністю один одному, але й однакові водночас. Один був м’який, трохи вологий, ніжний. Другий світив і радісно дзвенів, був твердий, наче срібло. Через це природа Фльорентинчиного переслідувача була подвійною, і цим він загрожував їй ще більше.

Міся, коли їй минало десятий, була найменшою в класі й тому сиділа на першій парті. Вчителька, походжаючись поміж партами, завжди гладила її по голові.

Дорогою зі школи Міся збирала потрібні лялькам речі: каштанову шкаралупу на тарілочки, жолудеві шапочки на філіжанки, мох на подушки.

Однак коли приходила додому, то не могла вирішити, в що погратися. З одного боку, її вабили ляльки, перевдягання їх у сукні, годування стравами, яких не видно, але які все ж таки існують. Їй хотілось повивати їхні нерухомі тільця пелюшками, розповідати їм перед сном простенькі історії. Та згодом, коли брала ляльок на руки, її охоплювала нехіть. Не було вже Карміли та Юдити, ані Бобаска. Місині очі бачили пласкі, намальовані на рожевій пластмасі очі, рожеві щоки, завжди стиснуті губи, для котрих не існує жодної їжі. Міся відвертала Кармілу й давала їй ляпаса. Відчувала, що б’є тирсу, обтягнуту матерією. Лялька не скаржилась, не протестувала. Отож Міся саджала її пластмасовим обличчям до шибки й переставала нею цікавитись. Йшла порпатися в маминих речах.

Чудово було прокрастись у спальню батьків і сісти перед двійчастим дзеркалом, яке могло показати навіть те, що зазвичай невидиме — тіні в кутках, потилицю… Міся приміряла коралі, каблучки, відкривала пляшечки й довго вивчала таємницю губної помади. Якогось дня, зовсім розчарувавшись у своїх Кармілах, вона піднесла помаду до губів і наквацяла їх кривавочервоним. Червінь помади зрушила час, і Міся побачила себе старшою на кілька десятків років, такою, якою помре. Негайно витерла помаду й повернулася до ляльок. Взяла у свої руки грубі, набиті тирсою ручки і заплескала ними.

Однак вона завжди поверталася до маминої кімнати. Приміряла її атласні ліфчики і черевики на високих підборах. Із нічної мереживної сорочки робила собі сукню до п’ят. Вона дивилася на своє відображення в дзеркалі — і зненацька здавалася собі смішною. «Може, було б краще пошити вечірню сукню для Карміли?» — думала вона й, збуджена цією думкою, поверталася до ляльок.