Ольга Токарчук: Веди свій плуг понад кістками мертвих

Я вже в такому віці й на додачу в такому стані, що перед сном мушу завжди ретельно помити ноги, на той випадок, якби Вночі мене забрала «швидка».

Коли б того вечора я перевірила в «Ефемеридах», що відбувається на небі, то взагалі б не лягала спати. Тим часом я заснула дуже міцно; випила на ніч чаю із хмелю, а крім того ковтнула дві таблетки валеріани. Тому, коли посеред Ночі мене розбудило грюкання у двері — несподіване, безупинне й через це зловісне — я ніяк не могла отямитися. Підхопившись, я стояла біля ліжка, похитуючись, бо приспане тіло, яке струшували дрижаки, ніяк не могло перестрибнути із сонної невинності до дійсності. Мені стало недобре, я оступилася, неначе втрачаючи притомність. Інколи, на жаль, таке мені трапляється, це пов’язане з моєю Недугою. Довелося сісти й кілька разів повторити собі: я вдома, надворі Ніч, хтось грюкає у двері, й лише тоді мені вдалося опанувати нерви. Намацуючи в пітьмі капці, я почула, що той, хто гупав, обходить будинок довкола й щось бурмоче. Унизу, у ніші для електролічильника, я тримаю паралітичний газ, котрий дав мені Діонізій для захисту від браконьєрів, і саме про це я зараз і подумала. Я намацала в темряві знайомий холодний балончик з аерозолем і, озброївшись ним, засвітила світло на ґанку. Визирнула в бічне віконце. Сніг зарипів, і в полі мого зору з’явився сусід, якого я називаю Матогою. Він притримував руками поли старого кожуха, у котрому я часто бачила його за роботою коло хати. З-під кожуха видніли ноги в смугастих піжамних штанях і важких гірських черевиках.

— Відчини, — промовив він.

З неприхованим подивом глянув на мій літній лляний костюм (я сплю в тому, що влітку збиралися викинути Професор із дружиною, бо це нагадує мені про колишню моду й мої молоді літа — таким чином поєдную Корисне із Сентиментальним) і безцеремонно зайшов досередини.

— Будь ласка, одягнися. Велика Ступня мертвий.

Вражена, я на мить заніміла, мовчки взула високі чоботи й накинула першу-ліпшу куртку, яку стягнула з вішака. Сніг надворі в плямі світла від лампи на ґанку перетворювався на повільний, сонний душ. Матога мовчки стояв біля мене, високий, худий, кістлявий, схожий на фігуру, нашкіцовану кількома помахами олівця. За кожним рухом з нього осипався сніг, ніби з поцукрованого пудрою печива.

— Як це «мертвий»? — нарешті витиснула я із себе, відчиняючи двері, але Матога не відповів.

Він узагалі небалакучий. Напевне, у нього Меркурій у мовчазному знакові, гадаю, що в Козерогові або в кон’юнкції, квадраті або, може, в опозиції до Сатурна. Це також може бути Меркурій у ретроградації — тоді він спричиняє скритність.

Ми вийшли з дому, і нас одразу огорнуло таке добре знайоме холодне й вологе повітря, котре щозими нагадує про те, що світ не був створений для Людини, і принаймні впродовж півроку він демонструє нам свою неприязнь. Мороз жадібно напався на наші щоки, з вуст попливли білі хмаринки пари. Світло на ґанку згасло автоматично, і ми прямували по скрипучому снігу в цілковитій пітьмі, якщо не рахувати маленької лампочки на чолі Матоги, котра дірявила темряву лише в одному місці, якраз перед ним. Я дріботіла в Мороці за сусідською спиною.

— У тебе немає ліхтарика? — запитав він.

Певне, що був, але де саме, з’ясувалося б лише вранці, при денному світлі. З ліхтариками завжди так буває, що їх видно лише вдень.

Дім Великої Ступні стояв дещо збоку, вище за інші будинки. Був одним із трьох, де люди мешкали цілорічно. Лише він, Матога та я жили тут, не боячись зими; решта мешканців щільно зачиняли свої хати вже в жовтні; випускали воду із труб і поверталися до міст.

Тепер ми збочили із трохи розчищеної дороги, яка біжить через наше поселення й ділиться на стежини, котрі провадять до кожного з будинків. До Великої Ступні вела стежка, витоптана в глибокому снігу, така вузенька, що доводилося ставити ноги одну за одною й постійно зберігати рівновагу.

— Це не буде приємне видовище, — попередив Матога, обертаючись до мене й на мить зовсім засліплюючи світлом лампочки.