Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

Ми стояли з Матогою в холодній, вогкій хаті, у морозяній пустці, яка запанувала цієї невизначеної сірої години, і я подумала: те, що полишає тіло, усмоктує із собою шматок світу, і яким би воно не було, добрим чи поганим, грішним чи непорочним, залишає після себе велике ніщо.

Я глянула у вікно. Сіріло, і поступово цю порожнечу почали заповнювати ліниві сніжинки. Вони падали неквапно, витанцьовуючи в повітрі й кружляючи навколо власної осі, як пір’їни.

Велика Ступня вже відійшов, тож складно було відчувати до нього який-небудь жаль чи образу. Залишилося тіло, мертве, вбране в костюм. Зараз воно здавалося спокійним і задоволеним, неначе дух радів, що нарешті визволився з матерії, а матерія тішилася, що врешті позбулася духу. Протягом цього короткого часу відбулося метафізичне розлучення. Кінець.

Ми сіли біля відчинених дверей кухні, і Матога простягнув руку до початої пляшки горілки, що стояла на столі. Знайшов чисту чарку й налив, спершу мені, потім собі. Крізь засніжені вікна поволі сотався світанок, молочний, як лікарняні лампочки, і в цьому світлі я помітила, що сусіда неголений, а його щетина така сама сива, як моє волосся; що його смугаста зіпрана піжама видніє, розхристана, з-під кожуха, а кожух забруднений усіма можливими різновидами плям.

Я випила велику чарку горілки, яка розігріла мене ізсередини.

— Гадаю, ми виконали свій обов’язок щодо нього. Бо хто б іще це зробив? — казав Матога швидше до себе, аніж до мене. — Він був малим, жалюгідним сучим сином, ну то й що?

Налив собі наступну чарку й вихилив її душком, а потім здригнувся з огидою. Було помітно, що він не звик пити.

— Піду подзвоню, — промовив він і вийшов. Мені здалося, що його знудило.

Я підвелася й почала придивлятися до цього жахливого безладу. Сподівалася, що відшукаю десь паспорт із датою народження Великої Ступні. Мені хотілося знати, перевірити його Рахунки.

На столі, застеленому витертою цератою, стояла гусятниця з печеними шматками якоїсь Тварини, у каструлі поруч, укритий шаром білого жиру, застиг борщ. Окраєць, відрізаний від хлібини, масло в папірці. На старому лінолеумі валялося ще кілька кісток, які впали зі столу разом з тарілкою, так само, як склянка й шматочки печива. Усе це було розчавлене й утоптане в брудну підлогу.

І раптом на підвіконні, на бляшаній таці, я вгледіла те, що мій мозок, захищаючись від побаченого, розпізнав лише через кілька хвилин: то була рівно відрізана голова козулі. Поруч лежали чотири ніжки. Напіврозплющені очі весь час чуйно спостерігали за нашими діями.

О так, це була одна із цих зголоднілих Панн, які довірливо дозволяють принадити себе взимку мерзлими яблуками, і які, потрапивши в пастку, вмирають у муках, задушені дротом.

Коли я поволі уявила, що тут сталося, відтворюючи хвилину за хвилиною, мене охопив Жах. Він зловив Козулю в капкан, убив, а тіло пошматував, засмажив і з’їв. Одна Істота поїдала іншу, у тиші, Уночі, мовчки. Ніхто не протестував, жоден грім не пролунав з небес. І все-таки Кара впала на демона, хоча смертю не керувала нічия правиця.

Швидко, тремтячими руками, я збирала недоїдки, маленькі кісточки, в одне місце, на купку, аби пізніше їх поховати. Знайшла старий целофановий пакет і туди їх складала, ці кісточки, одну за одною, у цей поліетиленовий саван. І голову теж обережно поклала в пакет.

Мені настільки хотілося довідатися дату народження Великої Ступні, що я почала нервово шукати його паспорт — на буфеті, серед паперів, листків з календаря й газет, потім у шухлядах; там у сільських хатах тримають документи. Там він і був — у пошарпаній зеленій обкладинці, напевне, вже недійсний. На фотографії Великій Ступні було років із двадцять, довгасте, асиметричне обличчя й примружені очі. Він не був гарний, навіть тоді. Недогризком олівця я переписала дату й місце народження. Велика Ступня народився 21 грудня 1950 року. Тут.

Мушу додати, що в цій шухляді було ще дещо: пачка фотографій, зовсім свіжих, кольорових. Я швидко переглянула їх, і одна привернула мою увагу.

Глянула зблизька й уже хотіла її відкласти. Довго не могла збагнути, що я бачу. Раптом запанувала тиша, а я опинилася якраз в її епіцентрі. Дивилася. Моє тіло напружилося, я була готова до боротьби. У голові шумувало, у вухах наростав зловісний гомін, шум, неначе з-за горизонту надходила багатотисячна армія — голоси, брязкіт заліза, скрипіння коліс, усе далеко. Гнів призводить до того, що розум стає чітким і проникливим, можна більше побачити. Він витісняє інші емоції й панує над тілом. Немає сумніву, що в Гніві народжується будь-яка мудрість, бо ж Гнів здатен подолати будь-які межі.