Я не чекала нічого іншого. Хвилинку він помовчав, а тоді проказав, наче виправдовуючись:
— Мене занепокоїло світло в нього на кухні й гавкіт суки, такий розпачливий. Ти нічого не чула?
Ні, не чула. Я спала як мертва після хмелю та валеріани.
— А де вона зараз, ця Сука?
— Я її звідти забрав, узяв до себе, нагодував і вона, здається, заспокоїлася.
Нова хвилина мовчанки.
— Він завжди лягав спати рано й вимикав світло, ощадив, а цього разу світилося й світилося. Ясна смуга на снігу. Видно з вікна моєї кімнати. То я туди пішов, думав, може, він напився або щось робить із цим псом, що він так виє.
Проминули зруйновану стодолу, й за мить ліхтарик Матоги вихопив з темряви дві пари зеленкуватих очей, що світилися й мерехтіли.
— Диви-но, Козулі, — прошепотіла я піднесено й схопила його за рукав кожуха. — Підійшли так близько до дому. Не бояться?
Козулі загрузали животами в снігу. Дивилися на нас спокійно, неначе ми заскочили їх під час ритуалу, зміст якого годі збагнути людям. Було темно, тож я не могла роздивитися, чи це ті самі Панни, що приходили сюди восени із Чехії, а чи якісь нові? Тих було щонайменше чотири.
— Ідіть додому, — сказала я до них і замахала руками. Вони стрепенулися, але не зрушили з місця. Спокійно провели нас поглядом аж до самих дверей. Я здригнулася.
Тим часом Матога, тупаючи перед дверима занедбаного будиночка, обтрушував сніг із черевиків. Маленькі віконця були ущільнені фольгою й папером, дерев’яні двері вкривав чорний толь.
Стіни в сінях було обкладено дровами, нерівними полінами. Це було неприємне приміщення, що й казати. Брудне й занедбане. Усюди вчувався пах вологи, деревини й землі, мокрої, пожадливої. Багаторічна смердюча кіптява осіла на стінах масним шаром.
Двері до кухні були прочинені, і я відразу побачила тіло Великої Ступні, що простяглося на підлозі. Мій погляд ледь ковзнув по ньому, а тоді відскочив. За якийсь час я знову наважилася туди глянути. Це було жахливе видовище.
Мрець лежав зіщулений, у химерній позі, з руками біля шиї, немовби силкувався розірвати комір, що стискав горлянку. Поволі я підступала ближче, як загіпнотизована. Роздивилася розплющені очі, утуплені кудись під стіл. Брудна майка роздерта біля горла. Скидалося, ніби тіло боролося само із собою і, переможене, сконало. Я заціпеніла від Жаху, кров завмерла в жилах і, здавалося, втекла кудись углиб мене. Ще вчора я бачила цю людину живою.
— Боже мій, — прошепотіла я. — Що сталося?
Матога стенув плечима.
— Не можу додзвонитися до Поліції, знову чеське покриття.
Я витягла з кишені свого мобільника, набрала знаний з телебачення номер 997 — і за мить у моєму телефоні озвався чеський автовідповідач. Так тут буває. Покриття мандрує, не звертаючи уваги на кордони держав. Інколи межа між операторами надовго зупиняється на моїй кухні, бувало, що стоїть кілька днів біля дому Матоги або на терасі, але її химерну вдачу передбачити важко.
— Треба піднятися вище, за будинком, на гірку, — не подумавши, порадила я.
— Доки вони приїдуть, тіло геть заклякне, — відказав Матога тоном, який я особливо в нього не любила; такий собі всезнайко. Він зняв кожуха й повісив на спинку стільця. — Не випадає його так залишати. Виглядає він жахливо, а був, хай там як, нашим сусідою.
Я дивилася на це нещасне, скорчене тіло Великої Ступні, й важко було повірити, що лише вчора я боялася цього Чоловіка. Він мені не подобався. Може, це зам’яко сказано — не подобався. Якщо чесно, то він видавався мені огидним, потворним. Власне кажучи, я не вважала його людською Істотою. Зараз він лежав на вкритій плямами підлозі, у брудній білизні, малий і худий, безсилий і нешкідливий. Просто кавалок матерії, який унаслідок незбагненних змін став відокремленим від усього нетривким існуванням. Мені зробилося сумно, страшно, бо навіть така паскудна людина, як він, не заслужила на смерть. А хто заслуговує? На мене теж чекає те саме, і на Матогу, і на цих Козуль надворі; усі ми станемо колись лише мертвим тілом.
Я глянула на Матогу, шукаючи в нього якоїсь потіхи, але він уже заходився прибирати розкидану постіль, кубло на поламаному дивані, тому подумки я втішала себе сама. Тоді мені спало на думку, що смерть Великої Ступні, у певному розумінні, була чимось хорошим. Звільнила його від безладу, який супроводжував його в житті. І звільнила інших живих Істот від нього. О, так, раптом я усвідомила, якою доброю може бути смерть, справедливою, неначе дезінфекційний засіб, неначе порохотяг. Зізнаюся, я так і подумала, і якщо чесно, продовжую так думати надалі.
Читать дальше