Ольга Токарчук: Веди свій плуг понад кістками мертвих

Я обережно розгорнула огидні онучі й побачила його ступні. І здивувалася. Мені завжди здавалося, що ступні — наша найінтимніша, найбільш особиста частина тіла, а зовсім не геніталії, не серце й навіть не мозок, органи без особливого значення, що їх так високо цінують. Саме в ступнях зосереджується найсуттєвіша інформація про Людину, хто ми насправді, і яким є наше місце на землі. У зіткненні із землею, на межі з тілом міститься вся таємниця — що ми збудовані з елементів матерії та водночас чужі їй, відокремлені. Ступні — наша вилка до розетки. А тепер ці ступні стали для мене доказом його незвичайного походження. Він не міг бути Людиною, а якоюсь безіменною формою, однією з тих, котрі, як казав наш Блейк, розчинюють метали до нескінченності, перетворюють порядок на хаос. Може, він був чимось на зразок демона. Демонічних істот завжди впізнавали за ступнями, вони залишають на землі інакші сліди.

Ці ступні — дуже довгі й вузькі, з худими пальцями із чорними, безформними нігтями, здавалося були створені для хапання. Великий палець дещо відстовбурчувався, так, як і на руках. Усі вони були порослі густим чорним волоссям. Невже таке буває? Ми перезирнулися з Матогою.

У майже порожній шафі розшукали костюм кольору кави, трохи заплямлений, але в принципі, майже неношений. Ніколи не бачила його в ньому. Велика Ступня завжди ходив у валянках і витертих штанях, а до них надягав картату сорочку й стьобану тілогрійку, незалежно від пори року.

Зодягання покійного асоціювалося в мене з пестощами. Не думаю, щоб він за життя зазнав такої ніжності. Ми легенько підтримували його попід руки й вбирали. Вагою він налягав мені на груди й, подолавши хвилю зрозумілої відрази, від якої піднуджувало, я подумала, що варто обняти це тіло, поплескати по спині, сказати щось заспокійливе: не переймайся, усе буде добре. Проте я не зробила цього через присутність Матоги. Він міг сприйняти це як збочення.

Нереалізовані дії перетворилися на думки, й мені стало жаль Велику Ступню. Може, його покинула мати, і він був нещасним усе своє сумне життя. Довгі роки страждань руйнують Людину більше, ніж смертельна хвороба. Я ніколи не бачила, щоб у нього хтось гостював, тут не з’являлися жодні родичі або друзі. Навіть грибники не зупинялися біля його хати, щоб погомоніти. Люди боялися й не любили Велику Ступню. Здається, він спілкувався хіба що з мисливцями, та й то рідко. На око йому було під п’ятдесят, я би багато віддала, щоб побачити його восьмий дім, чи немає там, бува, поєднаних якимсь аспектом Нептуна із Плутоном та Марса де-небудь на Асценденті, бо ж він зі своєю зубатою пилкою в жилавих руках нагадував хижака, котрий живе лише для того, аби сіяти смерть та завдавати страждань.

Щоб надягти піджака, Матога підняв і посадовив покійника, і тоді ми побачили його великий, розпухлий язик, який у роті щось притримує, тож, повагавшись хвилинку, зціпивши від огиди зуби й раз-у-раз відсмикуючи руку, я легенько схопила це «щось» за кінчик і побачила, що тримаю в пальцях кісточку, довгу й тонку, гостру, як стилет. Мертві вуста випустили гортанне булькотіння й повітря, тихий свист якого дуже нагадував зітхання. Відскочили від померлого обоє, і Матога, мабуть, відчував те саме, що і я: Жах. Особливо потому, як за мить на губах Великої Ступні з’явилася темно-червона, майже чорна кров. Зловісний струмочок, що випливав назовні.

Ми заціпеніли, нажахані.

— Ну, що ж, — тремтячим голосом сказав тоді Матога, — він удавився. Удавився кісткою. Кістка стала йому в горлі, застрягла в горлянці кістка, удавився, — повторював нервово. А потім, наче заспокоюючи сам себе, кинув:

— До роботи. Звісно, це неприємно, але не завжди наші обов’язки щодо ближніх мусять бути приємними.

Я збагнула, що він призначив себе керівником цієї нічної зміни, і скорилася йому.

Тепер ми цілковито поринули в невдячну роботу, аби увіпхати Велику Ступню в бежевий костюм і гідно вкласти покійного. Я давно не торкалася жодного чужого тіла, не кажучи вже про мертве. Відчувала, як з кожною хвилиною в нього вливається непорушність, як з кожною миттю він кам’яніє; тому ми так поспішали. І коли Велика Ступня лежав уже у святковому костюмі, його обличчя зовсім утратило людський вираз, він перетворився на труп, без жодних сумнівів. І лише вказівний палець правиці не бажав укладатися в традиційно чемно сплетені долоні, а стирчав догори, немовби хотів цим привернути нашу увагу, спинити на мить наші нервові, квапливі зусилля. — А тепер начувайтеся! — промовляв цей палець. — Тепер начувайтеся, бо це щось, чого ви не бачите, важливий початковий етап прихованого від вас процесу, гідний щонайбільшої уваги. Завдяки ньому всі ми опинилися в цьому місці й часі, у маленькому будиночку на Плоскогір’ї, серед снігу й Ночі. Я, як мертве тіло, а ви — як не надто важливі, підстаркуваті людські Істоти. Але це лише початок. Тільки тепер усе почне відбуватися.