Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

Він був моїм сусідом, наші будинки відділяло не більше, ніж півкілометра, але я рідко мала справу з Великою Ступнею. На щастя. Бачила його швидше здалеку — невисоку, жилаву постать, яка пересувалася на тлі краєвиду, ледь похитуючись. Ходячи, він бубонів щось собі під ніс, і часом вітер Плоскогір’я доносив до мене уривки цього монологу, зрештою, примітивного й небагатослівного. Його словник складався переважно з матюків, до яких він додавав хіба що чиїсь імена.

Тут він знав кожну латку землі, бо, здається, тут народився й ніколи не їздив далі, ніж до Клодзька. Знав про ліс усе — на чому можна заробити, кому що продати. Гриби, ягоди, крадені дрова, сушняк на розпал, пастки, щорічні перегони на джипах, полювання. Ліс годував цього малого гнома. Він мав би шанувати ліс, але не шанував. Колись у серпні, під час посухи, підпалив цілий чорничник. Я подзвонила до пожежників, але врятувати вдалося небагато. Так ніколи й не довідалася, навіщо він це зробив. Улітку нипав околицями з пилою й зрізав дерева сповнені соків. Коли я ввічливо звернула йому увагу, насилу стримуючи Гнів, він відповів просто: «Пішла ти…, стара дурепо». Хіба що грубіше. Йому завжди вдавалося щось поцупити, потягнути, свиснути, цим він підробляв; коли дачники залишали на подвір’ї ліхтарика чи секатор, Велика Ступня не проминав такої нагоди й змітав усе, бо це можна було згодом продати в місті. Як на мене, він уже кілька разів мав би отримати якесь Покарання або навіть сісти до в’язниці. Не знаю, чому все йому миналося безкарно. Може, його охороняли якісь янголи; іноді таке трапляється, що вони захищають не того, кого треба.

Я також знала, що він займається браконьєрством усіма можливими способами. Ліс був його володінням, усе тут належало йому. То був типовий грабіжник.

Через нього я не спала багато Ночей. Від безсилля. Декілька разів дзвонила до Поліції — коли вже брали трубку, моє повідомлення чемно вислуховували, але реакції не було жодної. Велика Ступня знову вирушав у свій похід, з оберемком пасток на спині й зловісними вигуками. Малий, лихий божок. Злостивий і непередбачуваний. Він завжди був ледь напідпитку і це, певне, підсичувало в ньому лють. Бурмотів до себе, палицею лупцював стовбури дерев, немов бажаючи прогнати їх зі свого шляху; мені здавалося, що він уже народився злегка причумленим. Не раз я ходила слідом за ним і збирала примітивні дротяні пастки на Звірів, петлі, прив’язані до молодих зігнутих дерев так, що спіймана Тварина злітала вгору, як із пращі й зависала в повітрі. Іноді натрапляла на мертвих Зайців, Борсуків та Козуль.

— Треба перенести його на ліжко, — мовив Матога.

Мені ця ідея не сподобалася. Не хотілося його торкатися.

— Гадаю, краще дочекатися Поліції, — відповіла я. Але Матога вже приготував місце на дивані й засукав рукави светра. Пильно глянув на мене своїми ясними очима.

— Ти, певне, не хотіла б, аби тебе такою знайшли. У такому стані. Це ж не по-людськи.

О так, звісно, людське тіло виглядає не по-людськи. Особливо мертве.

Хіба ж це не парадокс, що саме ми мусимо займатися тілом Великої Ступні, що це нам він залишив цю останню турботу? Нам, сусідам, яких не шанував, не любив і мав за ніщо.

Як на мене, після Смерті повинна відбуватися анігіляція матерії. Це був би щонайкращий спосіб позбутися тіла. Анігільовані тіла поверталися б таким чином просто до чорних дір, з яких з’явилися. Душі мандрували б з несамовитою швидкістю до світла. Якщо Душа взагалі існує.

Долаючи неймовірну огиду, я вчинила так, як наказав Матога. Ми вдвох підняли тіло й перенесли його на диван. Я вражено відчула, що воно важке й анітрохи не здається безвладним, швидше вперто штивне, неприємне, як накрохмалена постіль у пральні. Угледіла й шкарпетки, чи радше, те, що замість них було на ногах — брудні ганчірки, онучі, зроблені з подертого на смуги простирадла, сірого й вкритого плямами. Не знаю, чому вигляд цих онуч мене вразив так сильно, ніби вдарив у груди, діафрагму, в усе моє тіло, що я не могла стриматися від ридань. Матога ледь глянув на мене холодно і з помітним докором.

— Треба його вбрати, доки вони не приїхали, — мовив Матога, і я бачила, що йому теж тремтить підборіддя від вигляду цієї людської нужди (хоча він чомусь не хоче в цьому зізнатися).

Спершу ми спробували стягнути з нього майку, брудну й смердючу, але її неможливо було зняти через голову, тож Матога дістав з кишені якогось хитромудрого ножика й розрізав тканину на грудях. Тепер Велика Ступня лежав перед нами на дивані напівголий, порослий волоссям, наче троль, зі шрамами на грудях та руках, із нерозбірливими вже татуюваннями, на яких не можна було нічого зрозуміти. Він насмішкувато примружив очі, тоді як ми шукали в його напіврозваленій шафі якоїсь пристойної одежини, щоб зодягти його, перш ніж тіло заклякне навіки, знову перетворюючись на те, чим, власне, воно й було — кавалком матерії. Подерті труси видніли з-під новесеньких сріблястих спортивних штанів.