Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

І тоді там, на чеському боці, засяяла над небосхилом Панна.

Щохвилини вона ставала яскравішою, немовби на темному обличчі неба з’являлася усмішка, тому я знала, що обрала вірний напрям і йду туди, куди треба. Зоря сяяла на небі й тоді, коли я пройшла лісом, і коли непомітно перетнула кордон. Вона мене вела. Я прямувала чеськими полями, весь час до неї. А вона сходила чимраз нижче й здавалося, ніби Зоря мене запрошує піти за нею за небокрай.

Допровадила мене до шосе, звідки видніло місто Наход. Я йшла узбіччям дороги із легким, радісним серцем — усе, що тепер станеться, буде Правильним і Добрим. Нічого не боялася, хоча вулиці цього чеського міста були вже порожні. Але хіба можна чогось боятися в Чехії?

Тому, коли я спинилася перед вітриною книгарні й не відала, що буде далі, Панна продовжувала залишатися зі мною, сховавшись за дахами будинків. Виявилося, що незважаючи на пізній час, у крамниці хтось був. Постукала, і мені відчинив Гонза, анітрохи не здивований. Я сказала, що мені потрібен нічліг.

— Ано, — тільки й сказав він і пропустив мене досередини, ні про що не питаючи.

За кілька днів по мене приїхав Борос, привіз убрання й перуки, які старанно дібрала Добра Звістка. Ми скидалися тепер на літню пару, яка їде на похорон, так воно в певному розумінні й було — ми їхали на мій похорон. Борос навіть купив гарний вінок. Цього разу він прибув машиною, позиченою, щоправда, у якихось студентів, і вів її впевнено й швидко. Часом ми зупинялися на паркінгах — я почувалася справді недобре. Подорож була тривалою й виснажливою. Коли ми прибули на місце, я не могла втриматися на ногах, Боросові довелося перенести мене через поріг.

Тепер я живу на станції Ентомологів на узліссі Біловезької Пущі, і відколи мені покращало, намагаюся щодня робити свій невеликий обхід. Але ходити мені важко. Крім того, тут майже немає чого пильнувати, ліс тут непролазний. Іноді, коли температура підвищується й коливається в межах нуля, на снігу з’являються сонні Мухи, Ногохвістки й Горіхотворки, я вже вивчила їхні назви. Трапляються й Павуки. Я дізналася, що більшість Комах усе-таки впадає в сплячку. Мурашки глибоко в мурашнику притуляються одна до одної, утворюючи таким чином великий клубок, і так сплять до весни. Як би мені хотілося, щоб люди теж так довіряли одне одному. Мабуть, через незвичне повітря й недавні переживання моя Недуга посилилася, тож найчастіше я просто сиджу й дивлюся у вікно.

Коли тут з’являється Борос, то завжди має у термосі якийсь цікавий суп. У мене немає сили готувати. Він приносить також газети, радить почитати, але преса викликає в мене відразу. Газети стараються тримати нас у стані постійної тривоги, щоб не спрямовувати наші емоції туди, де це справді потрібно. То навіщо піддаватися їм і думати так, як вони мені наказують? Я кручуся біля будиночка, протоптую стежки то в один, то в інший бік. Трапляється, що не впізнаю власних слідів на снігу й тоді питаюся: хто тут ходив? Чиї це кроки? Гадаю, це гарний Знак, коли отак себе не впізнаєш. Проте намагаюся й завершити свої Дослідження. Мій власний Гороскоп став отим тисячним, і я часто просиджую над ним, намагаючись його зрозуміти. Хто я? Мені одне відомо — я знаю дату власної смерті.

Думаю про Матогу, який цієї зими буде на Плоскогір’ї сам. І про бетонну доріжку — чи витримає вона морози. Як усі знову переживуть чергову зиму. Кажани в льоху Професора. Козулі й Лисиці. Добра Звістка вчиться у Вроцлаві й живе в моїй квартирі. Там-таки й Дизьо, бо удвох прожити легше. Мені шкода, що я не переконала його в корисності Астрології. Часто пишу йому листи Боросовою рукою. Учора надіслала Дизеві таку собі історію. Він зрозуміє, що я мала на увазі:

Один середньовічний монах-Астролог (а діялося це тоді, коли ще святий Августин не заборонив читати майбутнє по зорях) дізнався з Гороскопа про власну смерть. Вона мала настати від удару каменем, який впаде йому на голову. Відтоді завжди під чернечим каптуром носив залізну каску. Аж якось у Страсну п’ятницю зняв її разом з капюшоном, радше, аби не кидатися в очі присутнім у церкві людям, аніж через любов до Бога. І тоді крихітний камінець упав йому на голову, легенько його поранивши. Та монах був переконаний, що пророцтво збулося, тож владнав усі свої справи й за місяць помер.

Ось, як це відбувається, Дизю. Та я знаю, що в мене ще багато часу.

Епіграфи й цитати, вміщені в тексті, походять із «Proverbs of Hell», «Auguries of the Innocence», «The Mental Traveller» та листів Вільяма Блейка. Уривок на с. 145 узято з пісні «Riders on the Storm» групи «The Doors».