Я достеменно запам’ятала кожну деталь, з першого погляду. Не треба було більше нічого роздивлятися.
Не дивно, що передусім я відчула полегшу. Нарешті довідалася, що сталося з Дівчатками. Адже я шукала їх до самого Різдва, доки геть не втратила надію. Їздила до притулків, розпитувала людей; розклеїла разом з учнями оголошення: «Зникли суки пані Душейко, може, ви їх бачили?». Щезли двоє Собак, як камінь у воду. Слід загув. Ніхто не бачив — а як же можна було бачити, якщо вони були мертві? Тепер я здогадалася, куди поділися їхні тіла. Хтось мені казав, що Нутряк завжди забирає рештки після полювання на свою ферму, годує цим Лисиць.
Велика Ступня від самого початку знав усе, і його, певне, смішило моє хвилювання. Він бачив мій розпач, як я їх кликала, як ходила аж по той бік кордону. І нічого не сказав.
Того злощасного вечора цей браконьєр приготував собі вбиту Козулю. Правду кажучи, я ніколи не розуміла різниці між словами «браконьєр» і «мисливець». І той, і інший убивають. Перший потайки й незаконно; другий — відкрито й у відповідності із законом. Він просто вдавився кісткою. Його спіткала заслужена Кара. Я не могла про це не думати — що це Кара. Його покарали Козулі, за те, що він безжально їх убивав. І подавився їхнім тілом. Їхні кістки застрягли йому в горлі. Чому мисливці не реагували на браконьєрство Великої Ступні? Не знаю. Гадаю, він забагато знав про все, що відбувалося після полювань, коли мисливці саме, як переконував нас ксьондз Шелест, обговорювали етичні проблеми.
Отже, коли ти, Свентопелку, шукав покриття для свого мобільного, я натрапила на це фото. І голову Козулі теж забрала, аби поховати рештки на кладовищі.
Повернувшись додому на світанку, після цієї жахливої Ночі переодягання Великої Ступні, я вже знала, що маю чинити. Про це оповіли Козулі, яких ми бачили біля будинку. Вони мене обрали з-поміж інших — може, тому, що я не вживаю м’яса й вони це відчувають — аби я діяла від їхнього Імені. Вони з’явилися в цьому місці як отой Губертів Олень — щоб потай від усіх перетворити мене на справедливу караючу десницю. Захисницю не лише Козуль, а й інших Тварин. Вони ж бо не мають голосів у парламентах. Навіть Знаряддя мені дали, надзвичайно мудре. Ніхто й не здогадався.
Я вистежувала Коменданта кілька днів, і мені це приносило задоволення. Спостерігала за його життям. Цікавим воно не було. Наприклад, я з’ясувала, що він відвідував підпільний бордель Нутряка. І пив лише «Абсолют».
Того дня, як звичайно, я чекала на нього на дорозі, доки він повертатиметься з роботи. Їхала за ним машиною, і він мене, як завжди, не помітив. Ніхто не звертає уваги, що скрізь вештаються старі жінки із сітками.
Довелося довгенько чекати перед Нутряковим будинком, доки він вийде, але лив дощ, віяв вітер, тож я змерзла й повернулася додому. Та я знала, що він їхатиме через Перевал, бічними дорогами, бо вони точно пиячили. Я й гадки не мала, що зроблю. Хотіла з ним порозмовляти, зустрітися віч-на-віч — висунути йому свої умови, а не навпаки, як тоді, у відділку, де я була звичайною прохачкою, набридливою навіженою, яка нічого не може зробити, жалюгідна й смішна.
Може, я збиралася його налякати. Вбрала жовтого дощовика й скидалася на величезного гнома. Перед будинком помітила, що поліетиленова торбина, що в ній я принесла козулину голову, і яку потім повісила на сливині, наповнилася водою й замерзла. Я зняла її з гілки й забрала із собою. Не знаю, чи збиралася я нею скористатися. Про такі речі не думаєш навіть тоді, коли вони вже відбуваються. Я знала, що цього вечора повинен приїхати Дизьо, тому не могла чекати на Коменданта надто довго. Та щойно дійшла до Перевалу, під’їхало його авто, і я подумала, що це Знак. Вийшла на дорогу й замахала руками. Авжеж, він перелякався. Я зняла каптур, щоб відкрити обличчя. Комендант був розлючений.
— Чого вам знову треба? — гукнув він мені, визирнувши у віконце.
— Хочу вам дещо показати, — відповіла я.
Я й сама не відала, що зроблю. Він трохи повагався, але що був добряче напідпитку, йому кортіло пригод. Висів з машини і, похитуючись, трохи пройшов за мною.
— Що ти мені хочеш показати? — спитав він, перейшовши на «ти».
— Одну річ, яка стосується смерті Великої Ступні, — відповіла я перше, що спало мені на думку.
— Великої Ступні? — підозріливо запитав він, а потім враз зрозумів і злостиво зареготав. — Авжеж, ступні в нього й справді були величезні.
Він зацікавився й зробив за мною кілька кроків, у бік чагарів і колодязя.
Читать дальше