Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

Ці її аргументи мене повністю добили. Я завжди намагалася чимось дітей здивувати, щоб їм було цікаво. Тепер я відчула, як з мене втікають усі сили. Говорити перехотілося. Я важко підвелася й мовчки вийшла. Краєм ока бачила, як директорка нервово складала папери на столі, і як у неї тремтіли руки. Бідолашна жінка.

У Самураї було все, що мені потрібно. Сприяли Сутінки, які западали просто на очах. Вони завжди допомагають таким, як я.

Гірчичний суп. Готується швидко, нескладний, тож я встигла. Спершу на сковорідці розтоплюють трохи масла й додають борошно, ніби збираємося приготувати соус бешамель. Борошно чудово всотує розтоплене масло, вбирає його, росте від задоволення, тоді слід залити все молоком і водою, навпіл. На жаль, це кінець борошняно-масляних ігор, поступово утворюється суп, тепер треба світлу, невинну ще рідину посолити, поперчити, додати кмин, довести до кипіння й вимкнути вогонь. І тільки тоді додати три різновиди гірчиці: зернисту, французьку діжонську, кремову, гладеньку сарептську або кремську та в порошку. Важливо, щоб Гірчиця не закипіла, бо тоді суп втратить смак і буде гірким. Подавати треба із грінками, і я знаю, що цю страву дуже любить Дизьо.

Вони приїхали втрьох, і я здивувалася. Невже приготували якийсь Сюрприз, може, у мене день народження — так серйозно всі виглядали. Дизьо й Добра Звістка були в гарних зимових куртках, однакових, я подумала, що ця пара може бути разом. Обоє такі тендітні, гарні, ніжні підсніжники, що виросли край стежки. Матога був якийсь похмурий, довго тупцяв на місці й потирав долоні. Приніс пляшку домашньої наливки із чорноплідної горобини. Мені ніколи не смакували його алкогольні напої, як на мене, він шкодував цукру, і його лікери завжди були гіркуваті.

Вони вже сіли до столу, я ще досмажувала грінки й глянула на них усіх разом, можливо востаннє. Саме це спало мені на думку — що час уже попрощатися. І раптом подивилася на нашу четвірку зовсім по-іншому, ніж досі — наче у нас було щось спільне, ніби ми були родиною. Збагнула, що ми належимо до тих людей, яких світ уважає за непотрібних. Ми не робимо нічого суттєвого, не генеруємо важливих ідей, не виробляємо потрібних речей, продуктів, не обробляємо землю, не збагачуємо жодної економіки. Ми навіть не розплодилися гаразд, хіба що Матога, у якого є син, нехай це й Чорний Плащ. Не принесли світові жодної користі. Не зробили жодного винаходу. У нас немає влади, немає нічого, крім наших маленьких володінь. Ми виконуємо свою роботу, але вона в очах інших геть нічого не варта. Якби нас не стало, нічого, власне кажучи, не змінилося б. Ніхто б цього не зауважив.

Крізь тишу цього вечора й гуготіння вогню в плиті я почула завивання сирен, десь унизу, у селі, звідки його приніс рвучкий повів вітру. Я подумала, чи й вони почули цей лиховісний звук. А моя трійця гомоніла стишеними голосами, спокійно, схилившись одне до одного.

Коли я насипала гірчичний суп до мисок, мене пройняло зворушення, настільки сильне, що з очей знову потекли сльози. На щастя, ніхто цього не помітив, усі були зайняті розмовою. Я відійшла з каструлею до столика біля вікна, і звідти спостерігала за ними краєм ока. Бачила бліде, землисте обличчя Матоги, його акуратно зачесане набік волосся й свіжо поголені щоки. Бачила профіль Доброї Звістки, її гарну лінію носа й шиї, кольорову хустку на голові, Дизеву спину, вузеньку, ледь згорблену, у плетеному светрі. Що з ними буде, як дадуть собі раду ці діти.

І як я собі пораджу. Я ж бо теж така сама. Мій життєвий досвід не надається для побудови чогось, ані тепер, ані будь-коли потім, ніколи.

Але навіщо нам приносити користь, кому? Хто поділив світ на потрібних і зайвих, хто має на це право? Хіба осот не має права на життя, чи Миша, котра нищить зерно в коморах, Бджоли й Трутні, бур’яни й троянди? Чий розум відважився так безапеляційно судити, хто кращий, а хто гірший? Велике дерево, криве й дуплаве, простояло сотні років, і його не зрубали, бо з нього ніяк не можна нічого зробити. Цей приклад повинен надихати таких, як ми. Усі бачать добро від корисного, але ніхто не знає, яке добро може принести непотрібне.

— Заграву видно над селом, унизу, — сказав Матога, ставши біля вікна. — Щось горить.

— Сідайте. Зараз покладу грінки, — припросила я, упевнившись, що мої очі цілком сухі. Але мені не вдалося нікого посадити. Усі з’юрмилися біля вікна, мовчки. А тоді подивилися на мене. Дизьо — страдницьки, Матога — недовірливо, а Добра Звістка — спідлоба, зі смутком, що краяв мені серце.