Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

— Чому ти не сказав мені, що застрелив моїх Собак? — спитала я, різко обернувшись до нього.

— Що ти хочеш мені показати? — розлютився він, намагаючись говорити зверхньо. Він тут ставитиме запитання.

Я прицілилася в нього вказівним пальцем, наче дулом пістолета, й штовхнула його в живіт.

— Ти застрелив моїх Собак?

Він засміявся й відразу почувся вільніше.

— Про що тобі йдеться? Знаєш таке, про що мені не відомо?

— Так, — сказала я. — Відповідай на моє питання.

— Це не я стріляв. Може, Нутряк, може, ксьондз.

— Ксьондз? Ксьондз полює? — я аж заніміла.

— А чого йому не полювати? Він капелан. Полює, ще й як.

У нього було спухле обличчя й він весь час поправляв пасок штанів. Мені й на думку не спало, що в нього там гроші.

— Відвернися, бабо, відлити хочеться, — раптом сказав він.

Ми стояли біля самого колодязя, Комендант почав розстібати ширіньку. Зовсім не думаючи, я стала з торбиною, повною криги так, наче збираючись кинути молотом. Майнуло в голові: оце і є «die kalte Teufelshand», авжеж, звідки це? Хіба я вам не казала, що той вид спорту, за який у мене медалі, це кидання молота? Я була віце-чемпіонкою Польщі в 1971 році. Тіло прибрало добре знайому поставу й сконцентрувало всю свою силу. О, яке ж бо тіло розумне. Можна сказати, що це воно прийняло рішення, розмахнулося й ударило.

Почувся хрускіт. Комендант якусь мить стояв, похитуючись, а обличчям відразу потекла кров. Крижаний кулак поцілив йому в голову. Серце в мене гупало, мене оглушив шум власної крові. Я ні про що не думала. Бачила, як він падає біля колодязя, повільно, м’яко, майже граціозно, а його черево накриває отвір криниці. Неважко було вкинути його досередини. Справді.

От і все. Я про це більше не думала. Була певна, що вбила його, і мені стало добре.

Жодних докорів сумління. Лише величезна полегша.

Залишилося зробити ще дещо. Я витягла з кишені Перст Божий, оту козулячу ніжку, одну зі знайдених вдома у Великої Ступні. Я поховала голову й три ніжки; одну залишила собі. Не знаю, навіщо. Зробила нею сліди на снігу, багато й безладно. Думала, вони залишаться там до ранку й свідчитимуть, що там були Козулі. Але їх побачив лише ти, Дизю. З неба лив дощ і розмивав сліди. Це теж був Знак.

Я повернулася додому й почала готувати нам вечерю.

Знаю, що це було везіння, і саме це додало мені сміливості. Хіба ж це не значить, що я натрапила на слушний момент, отримала від Планет дозвіл? Чому так відбувається, що ніхто не втручається в усе це зло, яке поширюється навколо? Чи все відбувається так, як із моїми листами до різних установ? Повинні відповісти, але не відповідають. Можливо, ми не досить переконливо вимагаємо таких втручань? Можна змиритися з неважливими речима, які викликають певні незручності, але не з безглуздою, всюдисущою жорстокістю. Адже це так просто — щастя інших призводить до того, що й ми стаємо щасливими. Це найпростіша економічна формула на світі. Їдучи на лисячу ферму із Крижаним Кулаком, я уявляла собі, що започатковую процес, який подолає усе зло. Цієї Ночі Сонце увійде в сузір’я Овена, і почнеться абсолютно новий рік. Бо якщо зло створило світ, то добро повинно його знищити.

Тому за Нутряка я взялася, усе продумавши. Спершу зателефонувала йому й сказала, що нам треба зустрітися. Що я бачилася з Комендантом перед самою його смертю й той попросив мене дещо передати. Він відразу погодився, тоді я ще не знала, що в Коменданта були із собою якісь гроші, але тепер розумію, що Нутряк сподівався їх повернути. Я сказала, що приїду до нього на ферму, коли він буде сам. Нутряк погодився. Він був наляканий Комендантовою смертю.

Раніше, того ж таки дня, пополудні, я підготувала пастку — взяла в сараї Великої Ступні дротяне сильце. Я стільки разів знешкоджувала їх, тому добре знала, як воно діє. Беруть молоде, гнучке дерево й нахиляють його до землі; зігнуте таким чином притримують міцною гілкою. До нього кріплять дротяну петлю. Коли Тварина впіймається в таку петлю й починає шарпатися, дерево випрямляється, ламаючи Тварині шию. Дротяну петлю я поклала серед папороті, ледве пригнувши не дуже високу берізку.

Уночі на фермі однаково не залишається нікого із працівників, світло вимикають, ворота зачиняють. Цього разу вони були відчинені. Ми зустрілися в його офісі. Побачивши мене, Нутряк усміхнувся.

— Десь я вже вас бачив, — зауважив він.

Наша зустріч на містку вивітрилася йому з пам’яті. Ніхто не пригадує, де бачив таку бабу, як я.

Я сказала йому, що нам треба вийти надвір, там у мене лежить ця річ, що передав Комендант, я її в лісі заховала. Він узяв куртку та ключі й пішов за мною. Коли я провадила його крізь мокру папороть, він почав нетерпеливитися, але я добре грала свою роль. На його настирливі питання відповідала ухильно.