Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

І тоді Дизеві зателефонували.

— Не бери трубку, — вигукнула я. — Тут чеське покриття, тобі це дорого обійдеться.

— Не можу не взяти, я ж досі працюю в Поліції, — відказав Дизьо, і проказав у трубку: «Алло?».

Ми вичікувально дивилися на нього. Вистигав гірчичний суп.

— Уже виїжджаю, — мовив Дизьо, а я запанікувала, що все втрачено, що зараз вони покинуть мене назавжди.

— Плебанія горить. Ксьондз Шелест загинув, — сказав Дизьо, але замість того, щоб вийти, сів до столу й почав машинально сьорбати суп.

У мене Меркурій у ретроградації, тож краще мені висловлюватися в письмовій формі, аніж говорити. Могла би стати вправною письменницею. Та водночас у мене є проблеми з висловленням своїх почуттів і мотивів учинків. Я мусила їм розповісти і разом з тим не могла. Як усе це втілити в слова? Треба їм просто пояснити, що я зробила, перш ніж вони довідаються від інших. Та першим озвався Дизьо.

— Ми знаємо, що це ти, — сказав він. — Тому й прийшли нині. Аби щось вирішити.

— Ми хочемо тебе вивезти, — додав Матога замогильним тоном.

— Але ми не думали, що ти вчиниш це знову. Це зробила ти? — Дизьо відсунув недоїдений суп.

— Так, — сказала я.

Поставивши каструлю на плиту, я зняла фартух. Стояла перед ними, приготувавшись до Суду.

— Ми збагнули це, коли довідалися, як загинув Голова, — тихо сказав Дизьо. — Ці жуки… Лише ти могла це зробити. Чи Борос, але його давно вже тут не було. Тоді я подзвонив до нього, аби перевірити. Він не вірив, але зізнався, що в нього справді зникли феромони, дуже цінні, він ніяк не міг цього пояснити. Борос був у себе в пущі й мав алібі. Я довго думав, навіщо, що в тебе спільного з такою особою, як Голова, але потім здогадався, що це може бути якось пов’язане з Дівчатками. Зрештою, ти постійно підкреслювала, що вони були мисливцями, правда? Усі. І тепер я розумію, що полював також ксьондз Шелест.

— Він був їхнім капеланом, — прошепотіла я.

— Я й раніше дещо підозрював, коли побачив, що ти возиш у машині. Нікому про це не розповідав. Але чи усвідомлюєш ти, що твій Самурай виглядає, як авто спецназівця?

Раптом я відчула, що мої ноги слабнуть і сіла на підлозі. Сила, що мене підтримувала, покинула мене, випарувалася, як повітря.

— Гадаєш, мене заарештують? Приїдуть зараз сюди й знову замкнуть у в’язниці? — запитала я.

— Ти вбила людей. Ти це усвідомлюєш? Ти розумієш це?

— Спокійно, — озвався Матога. — Спокійно.

Дизьо нахилився, схопив мене за плечі й добряче трусонув:

— Як усе це сталося? Як ти це зробила? Навіщо?

Я навколішках підповзла до буфета й витягла з-під церати фото, яке забрала з дому Великої Ступні. Простягнула їм, не глянувши на нього. Воно закарбувалося мені в мозку, і я не могла забути жодної, навіть найменшої деталі.

На фотографії все було чудово видно. Найкращий доказ Злочину, який лише можна собі уявити.

На ній стояли чоловіки в мундирах, у ряд, а перед ними на траві лежали акуратно складені трупи Тварин — Зайці, один біля одного, два Дики, один більший, другий менший, Козулі та ще купа Фазанів і Качок, Крижнів та Чирянок, маленьких, ніби крапки, немовби ці тіла Тварин були зверненим до мене реченням, а Птахи становили три крапки — усе це ніколи не закінчиться.

Але те, що я вгледіла в куточку цього фото, призвело до того, що я замалим не впала, мені потемніло в очах. Ти, Матого, цього не помітив, бо був зайнятий трупом Великої Ступні й весь час щось говорив, тоді як я ледь не знепритомніла. Хто б не впізнав білої шерсті й чорних плям? У кутку фотографії лежали троє мертвих Собак, складені акуратно, наче мисливські трофеї. Одного з них я не знала. Два інші — то були мої Дівчатка.

Чоловіки гордовито демонстрували мундири. Посміхаючись, дивилися в об’єктив. Їх було легко впізнати. Посередині стояв Комендант, а поруч із ним — Голова. Збоку був Нутряк, одягнений, як командос, а біля нього ксьондз Шелест у колоратці. І директор лікарні, і начальник пожежної охорони, і власник автозаправки. Батьки родин, зразкові громадяни. За цим шерегом найкращих, трохи побіч, стояли загоничі й помічники; ці вже в об’єктив не дивилися. Велика Ступня упівоберта, ніби саме спохопився й останньої миті підбіг, щоб потрапити в кадр, і дехто з Вусанів з оберемком хмизу, бо готувалася велика мисливська ватра. Коли б не ці трупи біля ніг, можна було подумати, що ці люди відзначають якусь знаменну подію, такий у них був задоволений вигляд. Казани з бігосом, настромлені на рожни ковбаси й шашлики, пляшки горілки, які охолоджувалися у відрах. Чоловічий пах вичиненої шкіри, змащених рушниць, алкоголю й поту. Владні рухи, ознаки вищості.