Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

Стежка перед домом Матоги акуратно посипана жорствою, і складається враження, що це якась особлива жорства, однакові камінчики, відібрані вручну в підземних скельних фабриках, де працюють кобольди. На вікнах висять чисті фіранки й усі складки на них однакові; мабуть, він користується якимсь спеціальним пристроєм. І квіти в його садочку чисті й здорові, прямі й стрункі, ніби десь фітнесом займаються.

Зараз Матога, подаючи мені чай, порядкував на кухні, і я бачила, як рівно стоять склянки в його буфеті, яка бездоганна серветка лежить на швацькій машинці. То він навіть швацьку машинку має! Я засоромлено затиснула долоні між колінами. Давно я не приділяла їм належної уваги. Ну, що ж, я чесно скажу, що мої нігті просто були брудні.

Коли сусіда витягав чайні ложечки, переді мною на мить відкрилася його шухляда, і я не могла відірвати від неї погляду. Вона була широка й неглибока, як таця. Усередині, у чарунках, лежали старанно складені різні прибори та інші потрібні на кухні Знаряддя. Кожне мало своє місце, хоча більшості з них я ніколи не бачила. Кістляві пальці Матоги делікатно вибрали дві ложечки, що відразу лягли на салатових серветках біля склянок із чаєм. На жаль, трохи запізно, бо я свій чай уже випила.

Розмовляти з Матогою було складно. Він був геть небалакучий, а якщо не можна було говорити, слід мовчати. Із деким важко буває розмовляти, особливо із чоловіками.

У мене щодо цього є власна Теорія. Багато мужчин з віком починають страждати на тестостероновий аутизм, який виявляється в поступовому зниженні розумової діяльності, втраті здатності до спілкування та появі проблем з формулюванням думок. Людина, котра страждає на цю Недугу, стає мовчазною, і здається заглибленою в роздуми. Таких більше цікавлять різні Знаряддя й механізми. Їх приваблює Друга світова війна й біографії відомих людей, переважно злочинців та політиків. Практично зникає здатність читати романи, бо тестостероновий аутизм порушує психологічне сприйняття героїв. Гадаю, Матога страждав на цю Хворобу.

Але того дня над ранок складно було вимагати від когось красномовства. Ми були геть причмелені.

З іншого боку я відчувала величезне полегшення. Іноді, якщо подумати ширше, не зважаючи на певні Призвичаєння Розуму, коли зробити Підрахунок учинків, можна зрозуміти, що чиєсь життя анітрохи не є добрим для інших. Гадаю, кожен зі мною погодиться.

Я попросила нову склянку чаю, власне кажучи, лише для того, аби помішати його цією гарненькою ложечкою.

— Я колись поскаржилася в Поліцію на Велику Ступню, — мовила я.

Матога на мить перестав витирати досуха тарілочку для печива.

— Через собаку? — спитав.

— Так. І через браконьєрство. Я писала на нього скарги.

— І що?

— І нічого.

— Ти хочеш сказати — добре, що він помер, еге ж?

Ще перед останнім Різдвом я поїхала до гміни, щоб особисто подати заяву. Досі писала листи. Ніхто ніколи на них не реагував, хоча існує обов’язок відповідати громадянам. Відділок виявився невеликим і нагадував котеджі, збудовані за часів соціалізму з роздобутих різними способами матеріалів, абиякі й невеселі. І настрій тут панував такий самий. На пофарбованих стінах висіли аркуші паперу, і на всіх було написано «Оголошення»; яке ж це огидне слово. Поліція використовує купу жахливих слів, таких, наприклад, як «потерпілий» або «обвинувачуваний».

У цій Плутоновій обителі мене спершу намагався збути молодик, що сидів за дерев’яною перегородкою на вході, а потім якийсь його начальник. Я хотіла поговорити з Комендантом і наполягала на цьому; була переконана, що врешті обом увірветься терпець, і мене допустять до нього. Довелося довго чекати, я вже побоювалася, що крамницю зачинять, а мені ж треба ще купити харчів. За вікном посіріло, це означало, що було близько четвертої, і що я прочекала понад дві години.

Нарешті наприкінці робочого дня в коридорі з’явилася якась молода жінка й сказала:

— Будь ласка, заходьте.

Я трохи замріялася чекаючи, тож зараз довелося зосередитися. Я попрямувала за жінкою до Коменданта місцевої Поліції на другий поверх, де був його кабінет.

Комендант був гладким чоловіком десь мого віку, але звертався до мене, немов я була його матір’ю або бабусею. Він ледь зиркнув у мій бік і промовив:

— Хай пані сідають.

Та відчуваючи, що цією формою множини він виказав своє сільське походження, кашлянув і виправився:

— Прошу сідати.

Я майже читала його думки — напевне, він називав мене «жінкою», а коли моя обвинувальна промова набрала сили — «бабою». «Ненормальна баба», «божевільна». Я усвідомлювала, з якою відразою він спостерігає за моїми рухами і як негативно оцінює мій смак. Йому не подобалися ані моя зачіска, ані одяг, ані відсутність покірливості. Комендант роздивлявся моє обличчя зі зростаючою зневагою. Проте і я бачила чимало — що це апоплектик, забагато п’є й має слабкість до жирної їжі. Під час моєї промови його велика голомоза голова почервоніла від потилиці аж до кінчика носа, а на щоках зробилися помітними розширені кровоносні судини, схожі на незвичайне військове татуювання. Він, напевне, звик командувати, тоді як інші мали його слухатися, і легко вибухав Гнівом. Тип Юпітера.