Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

— Психопатка ненормальна.

Того ж таки вечора, відразу після Смерку, Пес Великої Ступні почав вити знову. Повітря стало блакитним, гострим як бритва. Матовий, низький голос сповнював його тривогою. Смерть біля воріт, подумала я. Але смерть завжди біля наших воріт, о будь-якій порі дня чи Ночі, відповіла я собі. Бо найкраще розмовляти із самим собою. Принаймні не буває жодних непорозумінь. Я вмостилася на диванчику в кухні й лежала, бо не могла робити нічого іншого, лише слухати цей пронизливий звук. Коли декілька днів тому я пішла до Великої Ступні, щоб утрутитися, він мене навіть додому не впустив, сказав, аби я не пхалася до чужих справ. Щоправда, цей жорстокий Чоловік випустив Суку на кілька годин, але потім однаково зачинив її в темряві, де вона знову вила цілу Ніч.

Тож я лежала на диванчику, намагаючись думати про щось інше, але в мене, звісно, нічого не виходило. Відчувала, як до м’язів уливається неспокійна, вібруюча енергія, ще трохи — і вона розірве мені ноги.

Я підхопилася з дивана, узула чоботи й одягла куртку, схопила молоток і металевий прут, і ще різні Знаряддя, які потрапили мені під руку. За мить, задихана, я стояла під сараєм Великої Ступні. Його не було вдома, у вікнах не світилося, з комина не в’юнився дим. Замкнув Собаку й зник. Невідомо, коли повернеться. Та навіть, якби він був удома, я зробила б те саме. По кількох хвилинах зусиль, від яких я геть змокла, мені вдалося розбити дерев’яні двері — дошки біля замка подалися, і я відсунула засув. Усередині було темно й волого, валялися якісь старі, іржаві велосипеди, лежали пластикові бочки та інший непотріб. Сука стояла на купі дошок, прив’язана за шию мотузкою до стіни. Мені ще кинулася в очі купка її гівенця, певне, вона завжди гидила на тому самому місці. Собака несміливо метляла хвостом. Дивилася на мене вологими очима, щаслива. Я відрізала мотузку, узяла Пса на руки й ми пішли додому. Поки я не знала, що зроблю. Іноді, коли Людину охоплює Гнів, усе здається їй очевидним і простим. Гнів запроваджує порядок, показує світ у реальному масштабі, у Гніві повертається дар Ясновидіння, який складно здобути в іншому стані.

Я поставила її на підлозі в кухні й здивувалася, наскільки вона мала й миршава. Судячи з її голосу, цього похмурого виття, можна було б очікувати, що це Пес завбільшки як Спанієль. А це був один з тих місцевих Псів, про яких кажуть Страшко Судетський, бо вони не надто гарні. Невеличкі, на тоненьких ніжках, часто кривуватих, сіро-бурої масті, зі схильністю до гладшання, а передусім — з помітною вадою прикусу. Ну, що ж, вродою вона явно не грішила, ця нічна співачка.

Вона була неспокійна й уся дрижала. Випила півлітра теплого молока, від чого її черевце стало круглим, як м’ячик, а потім я поділилася з нею хлібом з маслом. Я не чекала на Гостя, тому мій холодильник був порожнісінький. Я лагідно говорила з нею, розповідала про все, що роблю, а вона дивилася на мене запитливо, вочевидь не розуміючи, чому все так раптово змінилося. Потім я лягла на своєму диванчику, порадивши їй також знайти собі місце для відпочинку. Нарешті, Сука залізла під батарею й заснула. Мені не хотілося залишати її саму на Ніч, тож я вирішила переночувати на дивані.

Мій сон був неспокійний, тілом ще перекочувалося обурення й звідкілясь увесь час притягувало ті самі сни про розпечені, розжарені печі, нескінченні котельні із червоними, гарячими стінами. Полум’я, зачинене в печах, з гуготінням вимагало звільнення, аби коли це станеться, вистрибнути назовні із жахливим вибухом і спалити все на попіл. Гадаю, ці сни можуть бути проявом нічної лихоманки, пов’язаної з моєю Недугою.

Я прокинулася вдосвіта, коли було ще зовсім темно. Від незручної пози шия геть затерпла. Сука стояла в головах і вперто вдивлялася в мене, жалібно повискуючи.

Постогнуючи, я встала, щоб її випустити — бо ж усе те випите нею молоко мусило, нарешті, кудись вийти. Крізь відчинені двері війнуло холодним, вологим повітрям, що пахло землею й гниттям — як з могили. Сука підстрибом вибігла перед хату, поцюняла, кумедно піднімаючи задню лапу догори, немовби не могла вирішити, Пес вона, чи Сука. Потім сумно глянула на мене — можу сміливо сказати, що зазирнула глибоко в мої очі — і помчала в бік дому Великої Ступні.

Ось так Сука повернулася до своєї В’язниці.

І слід за нею прохолов. Я гукала її, сердита, що дозволила так легко себе ошукати й виявилася безрадною проти звички жити в неволі. Я вже почала взувати чоботи, але цей страшний сірий ранок перелякав мене. Іноді мені здається, що ми перебуваємо в склепі, великому, просторому, багатомісному. Дивилася на світ, оповитий сірим Мороком, холодним і неприємним. В’язниця не поза нами, вона всередині кожного з нас. Можливо, ми не вміємо без неї жити.