Ольга Токарчук - Веди свій плуг понад кістками мертвих

Я бачила й те, що він не розуміє всього, про що я говорила — по-перше, через те, що я наводила незрозумілі для нього аргументи, а по-друге, що не знав багатьох слів. І що це тип Людини, яка зневажає те, чого не розуміє.

— Він становить загрозу для багатьох Істот, людських і нелюдських, — закінчила я свою скаргу на Велику Ступню, розповівши про свої підозри та спостереження.

Комендант не міг збагнути, чи не жартую я собі з нього, чи може, він натрапив на божевільну. Інших варіантів не було. Я бачила, як кров прилинула йому до лиця, безсумнівно це був пікнічний тип, який зрештою помре від апоплектичного удару.

— Ми поняття не мали, що він займається браконьєрством. Візьмемося за цю справу, — озвався він крізь зуби. — Повертайтеся додому й не переймайтеся цим. Я його знаю.

— Гаразд, — примирливо відповіла я.

А він уже підвівся, опершись на долоні, і це було явним сигналом того, що візит завершено.

Коли ти вже немолодий, треба змиритися з тим, що люди постійно ставитимуться до тебе нетерпляче. Досі я ніколи не замислювалася над існуванням та значенням таких жестів, як квапливе притакування, намагання не дивитися в очі, повторювання «так, так», схоже на наслідування годинника. Або поглядання на циферблат, витирання носа — тепер я добре розумію весь цей спектакль, що мав би виражати просту фразу: «Дай мені спокій, стара бабо». Я часто роздумувала, чи сказав би він так, коли б те саме, що і я, говорив який-небудь гарний, молодий, дужий чоловік, чи теж так би до нього поставився? Або вродлива брюнетка?

Він, певне, чекав, що я підхоплюся зі стільця й вийду з кімнати. Але мені треба було повідомити ще одну, не менш важливу річ.

— Цей Чоловік зачиняє свою Суку на цілий день у сараї. Пес виє там і йому зимно, бо приміщення не обігрівається. Чи Поліція може дати цьому лад, забрати в нього Пса, а його самого як слід покарати?

Він мовчки дивився на мене якусь хвилину, і те, що я приписала йому на початку, називаючи це зневагою, відбилося тепер на його обличчі дуже виразно. Куточки вуст опустилися, а губи злегка відкопилилися.

Також було видно, що він намагається опанувати цей вираз обличчя, приховуючи його за штивною посмішкою, у якій показалися великі, пожовклі від сигарет, зуби. І сказав:

— Це не справа Поліції, пані. Пес — це пес. Село є село. А чого ви чекали? Собак тримають на ланцюгах у будах.

— Я повідомляю Поліції, що відбувається щось недобре. Куди мені звертатися, як не до Вас?

Він зареготав.

— Недобре, кажете, то, може, до ксьондза? — кинув він, задоволений власним почуттям гумору, але, здається, утямив, що мене не надто смішить його жарт, бо відразу споважнів на виду. — Мабуть, існують якісь товариства захисту тварин, чи щось таке. Пошукайте в телефонному довіднику. «Товариство захисту тварин», отуди йдіть. Ми Поліція для людей. Подзвоніть до Вроцлава. У них там є якась служба.

— До Вроцлава! — вигукнула я. — Як ви можете так говорити! Це належить до обов’язків місцевої Поліції, я знаю закон.

— О! — іронічно посміхнувся він. — І ви мені тут будете розказувати, що належить до моїх обов’язків, а що ні?

В уяві я вже побачила наші війська, розташовані на рівнині й готові до битви.

— Авжеж, із задоволенням, — я вже, було, зібралася виголосити довгу промову.

Він запанікував і глянув на годинника й отямився, ховаючи свою зневагу.

— Так, гаразд, ми розглянемо цю справу, — байдуже промовив Комендант за мить, почав збирати зі столу папери й складати їх до портфеля. Вислизнув.

І тоді я подумала, що він мені не подобається. Ба більше, відчула до нього раптовий приплив зневаги, пекучої, як хрін.

Він рішуче підвівся з-за столу, і я вгледіла, що в нього величезне черево, яке не міг охопити шкіряний формений пасок. Соромлячись, він ховав свого живота десь унизу, у незручній, забутій ділянці геніталій. Шнурівки його взуття були розв’язані, мабуть, він скинув черевики під столом. Зараз треба було чимшвидше взутися.

— Можна дізнатися дату вашого народження? — увічливо запитала я вже з порога.

Він зупинився, спантеличений.

— А навіщо вона вам? — підозріливо спитав, відчиняючи переді мною двері в коридор.

— Я складаю Гороскопи, — відказала я. — Хочете? Можу й ваш укласти.

На його обличчі з’явилася весела посмішка.

— Ні, дякую. Мене астрологія не цікавить.

— Ви дізнаєтеся, чого можна сподіватися в житті. Не хочете?

Тоді він змовницьки глянув на чергового поліцейського, що сидів на прохідній і, усміхаючись іронічно, наче брав участь у кумедній дитячій грі, продиктував мені всі дані. Я записала їх, подякувала і, одягаючи капюшон куртки на голову, рушила до виходу. Біля дверей устигла почути, як обоє пирхнули від сміху, і мене наздогнали схожі на каркання слова: