Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Це несправедливо,— бурмотів він весь час, поки ми не дійшли до рогу, де на нас чекав Атикус. Батько стояв під ліхтарем і мав такий вигляд, ніби нічого не сталося: жилетка його була застібнута на всі ґудзики, комірець і краватка в повному порядку, кишеньковий годинник на ланцюжку поблискував, і сам він був незворушний, як завжди.

— Це несправедливо, Атикусе,— повторив Джемі.

— Так, сину, несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Александра не лягала спати, чекала нас. Вона була у халаті, і я б заприсяглася, що під халатом був корсет.

— Мені дуже прикро, брате,— тихо промовила вона.

Я ще ніколи не чула, щоб вона називала Атикуса братом, і крадькома поглянула на Джемі, але він не слухав. Він то позирав на Атикуса, то опускав в підлогу, і я подумала, чи не вважає він, що Атикус несе певну відповідальність за те, що Тома Робінсона визнали винним.

— З ним усе гаразд? — спитала тітка, вказуючи на Джемі.

— Скоро він заспокоїться,— мовив Атикус.— Він сприйняв усе занадто гостро,— тато зітхнув.— Я піду спати. Не будіть мене вранці, не кличте мене.

— Я не думаю, що було розумно, по-перше, дозволяти їм...

— Це їхня домівка, сестро. Саме такою ми її зробили, і їм тут жити, отже, вони мають учитися з цим управлятися.

— Але ж необов’язково ходити до суду і валятися в цьому бруді.

— Це така ж частина Мейкома, як і місіонерські чаювання.

— Атикусе,— в очах тітки Александри спалахнуло занепокоєння.— Я ніколи не чекала, що саме ти зможеш від цього озлобитися.

— Я не озлобився, просто втомився. Піду спати.

— Атикусе,— похмуро промовив Джемі.

Атикус зупинився в дверях.

— Що, сину?

— Як вони могли це зробити, як вони могли?

— Не знаю, але вони це зробили. Вони робили так раніше, зробили так сьогодні й робитимуть це знову, і коли вони це роблять, то плачуть, здається, тільки діти. Добраніч.

Але вранці завжди все видається кращим. Атикус прокинувся у свій звичний безглуздо ранній час і читав у вітальні газету, коли припленталися ми. Ранкове обличчя Джемі ставило те саме питання, з яким не могли впоратися сонні губи.

— Ще не час хвилюватися,— підбадьорив його Атикус, ідучи з нами до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію, можеш не сумніватися... Святий Боже, Кел, що це все означає? — він з подивом дивився на свою тарілку.

— Татко Тома Робінсона прислав вам сьогодні вранці курку. Я її приготувала.

— Перекажи йому, що я сприйняв це за честь,— сумніваюся, що навіть у Білому домі подають курятину на сніданок. А це що?

— Булочки,— відповіла Келпурнія.— їх передала Естелла з готелю.

Атикус звів на неї очі, не розуміючи, що відбувається, і Келпурнія провадила:

— Ви лишень зайдіть на кухню і подивіться, що там, містере Фінч.

Ми пішли слідом за батьком. Кухонний стіл був ущерть заставлений їжею — її вистачило б не на одну родину. Були там здоровецькі шматки шинки, помідори, боби, навіть виноград. Атикус усміхнувся, побачивши банку маринованих свинячих ніжок.

— Гадаю, ваша тітонька дозволить мені поласувати ними у їдальні?

— Коли я прийшла вранці, все це лежало на ґанку з чорного ходу,— сказала Келпурнія.— Люди... вони дуже цінують те, що ви зробили, містере Фінч. Ви ж не вважаєте це зухвальством, правда?

На очах в Атикуса виступили сльози. Він не зразу зміг відповісти.

— Перекажи їм, що я дуже вдячний. Але скажи, щоб більше вони такого не робили. Адже часи нині скрутні...

Він вийшов з кухні, повернувся до їдальні, вибачився перед тіткою Александрою, надягнув капелюх і пішов до середмістя.

Ми почули у передпокої Діллові кроки, тому Келпурнія залишила на столі неторканий сніданок Атикуса. Жуючи, як кролик, передніми зубами, Ділл переповів нам, якою була реакція міс Рейчел учора ввечері: якщо хтось на кшталт Атикуса Фінча хоче пробити кам’яну стіну головою, то це його голова.

— Я б їй відповів,— бурчав Ділл, обгризаючи курячу ніжку,— але сьогодні вранці не той у неї вигляд був, аби щось пояснювати. Каже, що просиділа півночі, гадаючи, де я подівся, що хотіла вже посилати шерифа на розшуки, але той був у суді.

— Ділле, годі вже тобі виходити з дому, не попередивши її,— зауважив Джемі.— Вона аж надто переймається.

Ділл покірно зітхнув.

— Я їй сто разів казав, куди іду, аж посинів,— просто їй всякчас ввижаються змії у шафці. Присягнуся, що за сніданком ця жінка видудлює добру пінту, точно знаю, що не менш як дві склянки. Сам бачив.

— Не слід так говорити, Ділле,— втрутилася тітка Александра.— Дітям це не личить. Надто цинічно.