Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Джемі тільки посміювався.

— А тобі хіба не хочеться почути, як усе було, Кел?

— Стуліть рота, сер! Замість повісити голову від сорому, він ще й регочеться,— тут Келпурнія вдалася до низки застарілих погроз, які не викликали у Джемі жодних докорів сумління, і вона піднялася парадними сходами зі своїм коронним номером:

— Якщо містер Фінч не відлупцює вас як слід, це зроблю я,— і миттю до хати, сер!

Джемі зайшов у будинок, усміхаючись, а Келпурнія мовчки дозволила Діллові вечеряти з нами.

— Зайди зараз до міс Рейчел і скажи, що ти тут,— наказала вона йому.— Вона мало не збожеволіла, шукаючи тебе,— гляди, щоб вона не відіслала тебе назад до Меридіана просто вранці.

Тітка Александра вийшла нам назустріч і мало не зомліла, коли Келпурнія розказала їй, де ми були. Гадаю, вона образилася, дізнавшись, що Атикус дозволив нами повернутися, бо під час вечері не вимовила й слова. Вона тільки пересувала їжу на своїй тарілці та сумно її споглядала, поки Келпурнія щедро пригощала Джемі, Ділла і мене. Келпурнія наливала молоко, розкладала картопляний салат і шинку, примовляючи на різні лади «Сорому у вас немає». Наостанок вона скомандувала:

— І щоб їли мені неквапно!

Превелебний Сайкс зберіг наші місця. Ми здивувалися, що нас не було майже годину, і так само здивувалися, що судова зала була така сама, якою ми її залишили, з невеличкими відмінностями: місця присяжних спорожніли, відповідача не було, судді Тейлора не було, але він знову з’явився, щойно ми всілися.

— Майже ніхто не рушив з місця,— зауважив Джемі.

— Ні, люди трошки розім’ялися, коли пішли присяжні,— відізвався превелебний Сайкс.— Чоловіки принесли своїм жінкам вечерю, а жінки годували дітей.

— Скільки вони вже відсутні? — запитав Джемі.

— Десь із півгодини. Містер Фінч і містер Гілмер ще говорили до присяжних, а потім суддя Тейлор дав їм настанови.

— І як він?

— Ну що сказати? Говорив він чудово. Я не маю підстав скаржитися — він був напрочуд справедливий. Сказав, якщо ви вірите одному, вам доведеться винести один вирок, якщо вірите іншому, доведеться винести інший вирок. Мені здалося, що він трошки схилявся на наш бік,— превелебний Сайкс почухав потилицю.

Джемі усміхнувся.

— Він не може схилятися ні на чий бік, пасторе, але не хвилюйтеся, ми виграли справу,— сказав він виважено.— Просто не уявляю, щоб присяжні могли визнати Тома винним після того, що ми чули...

— Я б не був таким упевненим, містере Джемі, не траплялося мені бачити присяжних, які б винесли вирок на користь чорного проти білого...

Але Джемі почав заперечувати превелебному Сайксу, і нам довелося вислухати довгий огляд доказів, перемішаних з поглядами Джемі на закон стосовно зґвалтування: не вважається зґвалтуванням, якщо жінка дає згоду, і ще їй має бути вісімнадцять років — у нас в Алабамі,— а Меєлі вже дев’ятнадцять. Звісно, треба брикатися і верещати, треба, щоб застосували силу, найкраще ударили до втрати тями. А якщо вісімнадцяти років немає, то і цього не потрібно.

— Містере Джемі,— застеріг превелебний Сайкс,— не дуже-то чемно говорити таке при маленьких дівчатках.

— Та вона не розуміє, про що йдеться,— відповів Джемі.— Скауте, це ж для тебе все надто доросле, правда?

— Аж ніяк, я розумію кожне твоє слово.

Мабуть, я сказала це аж надто переконливо, бо Джемі замовк і більше до того не повертався.

— Котра година, пасторе? — спитав він.

— Майже восьма.

Подивившись униз, я побачила, що Атикус ходить залою, запхавши руки в кишені: він пройшовся до вікон, потім уздовж бар’єра біля лав присяжних. Подивився на їхні місця, тоді перевів погляд на суддю Тейлора, що застиг на своєму троні, а далі повернувся туди, звідки починав. Перехопивши його погляд, я помахала рукою. Він кивнув у відповідь на моє привітання і продовжив ходити залою.

Містер Гілмер стояв біля вікна і розмовляв з містером Андервудом. Берт, судовий секретар, палив цигарки одну по одній, відкинувшись на стільці й поклавши ноги на стіл.

З усіх присутніх тільки судові чиновники — Атикус, містер Гілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, та Берт — поводилися нормально. Я ніколи не бачила, щоб у переповненій залі суду було так тихо. Час до часу скрикувало якесь немовля або пробігало дитинча, але дорослі сиділи статечно, як у церкві. На нашій галереї негри сиділи і стояли навколо нас, сповнені біблійної терплячості.

Старий годинник на башті суду зібрався на силі й натужно пробив вісім разів — вісім оглушливих ударів, які тремтінням відізвалися у кожній кістці.