Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Тому що ви діти і можете це зрозуміти,— пояснив він.— А ще тому, що я чув, як оцей...— він кивнув у бік Ділла,— він поки що слухається своїх інстинктів, життя його ще не навчило черствості. От коли він подорослішає, то вже не плакатиме, і нудоти в нього не буде. Можливо, він відчуватиме: щось не так, але вже не плакатиме, як постаршає на кілька років.

— Через що плакати, містере Реймонд? — у Ділла заговорила його чоловіча природа.

— Плакати через те суцільне пекло, яке люди влаштовують іншим людям — іноді геть бездумно. Плакати через те пекло, яке білі влаштовують чорним, ані разу не замислившись, що чорні так само люди.

— Атикус каже, що обдурити негра вдесятеро гірше, ніж обдурити білого,— промимрила я.— Каже, що це гірше за все.

— Ну, я так не думаю,— відізвався містер Реймонд.— Міс Джін-Луїзо, ви ще не знаєте, що ваш тато — непересічна людина: щоб це усвідомити, потрібні роки, а ви ще мало знаєте життя. Ви навіть цього міста не знаєте, а для цього варто лише увійти до зали суду.

Тут я згадала, що ми проґавили майже весь перехресний допит містера Гілмера. Я поглянула на сонце, яке швидко котилося за дахи крамниць на заході площі. Між двох вогнів я не знала, котрий обрати — містера Реймонда чи П’яту сесію окружного суду.

— Ходімо, Ділле,— сказала я.— Тобі вже ліпше?

— Так. Радий був з вами познайомитися, містере Реймонд, і дякую за напій, він мені дуже допоміг.

Ми рвонули до суду, злетіли сходами нагору і протиснулися до поруччя балкона. Превелебний Сайкс зберіг наші місця.

У залі суду було тихо, і я знову здивувалася, що не чути немовлят. Сигара судді Тейлора перетворилася на коричневу цятку між губ; містер Гілмер писав у одному з жовтих нотатників у себе на столі, намагаючись випередити судового протоколіста, рука якого так і літала.

— Дідько,— пробурчала я,— ми все проґавили.

Атикус уже дійшов до середини свого звернення до присяжних. Він вже витяг якісь папери зі свого портфеля, який стояв у нього біля стільця, тому що зараз вони лежали на столі. Том Робінсон гортав їх.

— ...за відсутності переконливих доказів, цього чоловіка звинуватили у злочині, що карається на смерть, і притягли до суду...

Я підштовхнула Джемі ліктем.

— Він давно виступає?

— Щойно закінчив з доказами,— прошепотів Джемі.— Ми обов’язково виграємо, Скауте. Просто інакше й бути не може. Він уже п’ять хвилин говорить. Розклав їм усе по поличках — як-от я б розклав для тебе. Навіть ти зрозуміла б.

— А містер Гілмер?..

— Цить. Нічого нового, все як завжди. А зараз замовкни.

Ми знову подивилися вниз. Атикус говорив спокійно, трохи відсторонено, ніби диктував листа. Він неквапно ходив перед присяжними, які видавалися уважними: вони стежили за кожним кроком Атикуса, підвівши голови, і, схоже, схвалювали його. Гадаю, це тому, що Атикус ніколи не підвищував голосу.

Атикус замовк, а потім зробив те, чого не робив ніколи. Він відчепив ланцюжок свого кишенькового годинника і поклав його на стіл зі словами:

— Якщо високий суд дозволить...

Суддя Тейлор кивнув, і тут Атикус зробив таке, чого нам не траплялося бачити ні до, ні після, ні на людях, ні вдома: він розстібнув жилет, розщепив верхній ґудзик сорочки, розпустив вузол краватки і зняв піджак. Він ніколи жодного ґудзика не розстібував, доки не лягав спати, і для нас із Джемі це було так, ніби він роздягся догола. Ми перезирнулися, налякані до смерті.

Атикус, заклавши руки в кишені, знову обернувся до присяжних. Мені було видно, як виблискує під світлом золота запонка на комірці та кінчики ручки й олівця.

— Джентльмени,— промовив він, і ми з Джемі знову перезирнулися: таким тоном він міг би сказати «Скауте». Голос його втратив усю сухість, усю відчуженість, і він розмовляв із присяжними, ніби то були його сусіди, яких він перестрів біля пошти.

— Джентльмени,— повторив він,— я говоритиму коротко, але я хотів би використати весь той час, що мені залишився, аби нагадати вам, що справа ця не складна, вона не потребує ретельного просіювання заплутаних фактів, проте вона потребує, щоб у вас не було і найменшого сумніву у провині відповідача. Почати з того, що така справа взагалі не мала б дійти до суду. В цій справі все ясно, як Божий день.

Звинувачення не надало ані найменших медичних доказів, які б доводили, що злочин, нібито скоєний Томом Робінсоном, узагалі мав місце. Натомість воно поклалося на свідчення двох осіб, чиї слова при перехресному допиті викликали дуже серйозні сумніви і були повністю спростовані відповідачем. Відповідач не винний, проте дехто, присутній зараз у цьому залі, несе відповідальність.