Гарпер Лі - Вбити пересмішника

У моєму серці немає нічого, крім жалю, до головного свідка звинувачення, але жаль мій не настільки великий, щоб виправдати цю жінку за те, що вона намагалася перекласти власну провину на іншу людину, яка може заплатити за це своїм життям.

Я кажу — провину, джентльмени, оскільки її мотивом було почуття провини. Вона не скоїла злочину, вона лише порушила жорсткий і випробуваний часом кодекс нашого суспільства, кодекс настільки суворий, що того, хто його порушує, суспільство зацьковує як не гідного перебувати в ньому. Вона — жертва безжальних злиднів і невігластва, але я не маю до неї жалю: вона біла. Вона повною мірою усвідомлювала масштаб свого переступу, та оскільки жага її була сильніша за той кодекс, вона порушувала його й далі. Вона не зупинилася, і далі її реакція була такою, яка відома кожному з нас у той або інший момент життя. Вона зробила те, що робить кожна дитина,— спробувала позбутися доказів власної провини. Але у цьому випадку вона — зовсім не дитина, яка намагається сховати поцуплені ласощі: вона завдала удару своїй жертві, їй необхідно було позбутися цього чоловіка, необхідно було усунути його подалі від себе, просто позбавити життя. Отож, вона мусить знищити докази свого переступу.

А що було доказом її переступу? Том Робінсон, жива людина. Отже, вона мусить позбутися Тома Робінсона. Том Робінсон щоденно нагадував їй, що вона скоїла. А що вона скоїла? Намагалася звабити негра.

Вона була біла, але зваблювала негра. Вона зробила те, що у нашому суспільстві неприпустиме: вона поцілувала негра. Не якогось там кволого дідуся, а молодого дужого чоловіка. Вона не думала про жодні кодекси, коли порушувала їх, але потім цей кодекс її розчавив.

Її побачив батько, і відповідач переказав нам його слова. Що зробив її батько? Ми не знаємо, але є непрямі докази, що Меєла Юел була по-звірячому побита людиною, яка діяла майже винятково лівою рукою. І ми частково знаємо, що саме зробив містер Юел,— він зробив те, що за таких обставин зробив би будь-який богобоязливий, стійкий, поважний білий чоловік: він приніс присягу, без сумніву, підписавши її лівою рукою, і от Том Робінсон сидить тепер перед нами, присягнувши єдиною рукою, якою володіє,— правою.

І от сумирний, шанобливий, покірливий негр, який мав неприпустиму необачність «пожаліти» білу жінку, змушений сказати своє слово проти слів двох білих. Мені не потрібно нагадувати вам їхній вигляд і поведінку на місці для свідків — ви бачили їх на власні очі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейком, постали перед вами, джентльмени, і перед цим судом у цілковитій впевненості, що їхні свідоцтва ніхто не піддасть сумніву, у впевненості, що ви, джентльмени, повірите їм, виходячи з припущення — хибного припущення,— що всі негри брешуть, що всі негри загалом аморальні, що всі негри становлять загрозу для білих жінок, а такі припущення цілком відповідають уявленням людей їхнього рівня.

Але це, джентльмени, ніщо як наклеп, так само чорний, як шкіра Тома Робінсона, наклеп, який я не мушу вам пояснювати. Ви знаєте істину, і ця істина полягає ось у чому: деякі негри брешуть, деякі негри аморальні, деякі негри становлять загрозу для жінок — як білих, так і чорних. Але ця істина стосується всього роду людського, а не якоїсь однієї раси. В цій судовій залі не знайдеться людини, яка б ніколи в житті не збрехала, яка б не вчинила нічого аморального, і не знайдеться на світі чоловіка, який ніколи не дивився з жагою на жінку...

Атикус зробив паузу і витяг носовичка. Потім він зняв окуляри і протер їх, і тут ми побачили ще одне «вперше»: він ніколи не пітнів, він був з тих людей, обличчя яких завжди сухе, а зараз воно блищало й палало.

— І ще одне, джентльмени, перш ніж я закінчу. Томас Джефферсон [28] Томас Джефферсон (1743-1826) — третій президент США, автор Декларації незалежності США. якось сказав, що всі люди народжуються рівними,— цією фразою нас люблять під’юджувати янкі та жінки з виконавчої гілки влади у Вашингтоні. Деякі люди нині, у 1935 році від Різдва Христового, полюбляють вживати цю фразу поза контекстом, на будь-яку потребу. Найбільш безглуздо чути її від очільників системи громадської освіти, які ставлять тупих і ледащих на один щабель з талановитими й старанними, бо всі люди створені рівними, як твердять нам суворі педагоги, і не можна залишати дітей на другий рік, щоб не викликати в них жахливого почуття меншовартості. Але ж ми знаємо, що люди не створені рівними в тому сенсі, який нам дехто нав’язує,— хтось розумніший за інших, хтось має кращі можливості, тому що народився в такій родині, хтось заробляє більше грошей, хтось із жінок пече смачніші торти,— деякі люди народжуються з талантом, якого може не бути в інших.