Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Коли годинник пробив одинадцяту, я вже була не здатна нічого відчувати: змучившись боротися зі сном, я притулилася до теплого плеча превелебного Сайкса і задрімала. Потім чогось схопилася і чесно спробувала не засинати, для чого дивилася вниз і вивчала людські голови: шістнадцять із них були лисі, чотирнадцять чоловіків могли зійти за рудих, сорок голів мали кольори між каштановим і чорним, і... тут я пригадала, як Джемі мені колись пояснив під час короткого свого захоплення фізичними дослідами, що коли доволі велика кількість людей, скажімо, цілий стадіон, зосередиться на чомусь одному, наприклад, як підпалити дерево у лісі, то це дерево загориться саме собою. Я побавилася думкою, як би попросити всіх людей унизу зосередитися на звільненні Тома Робінсона, але вирішила, що коли вони так само змучені, як я, нічого з того не вийде.

Ділл міцно спав, поклавши голову на плече Джемі, а сам Джемі сидів дуже тихо.

— Щось воно затягнулося,— зауважила я.

— Це ж добре, Скауте,— радісно відповів Джемі.

— Ти ж казав, усе вирішиться за п’ять хвилин.

Джемі стягнув брови.

— Є речі, яких ти не розумієш.

Але я надто втомилася, щоб сперечатися.

Втім, мабуть, я не зовсім спала, бо в іншому разі мене б не охопило якесь дивне відчуття. Воно трохи нагадувало те, що було в мене минулої зими, і я здригнулася, хоча ніч була дуже тепла. Відчуття це поширювалося, доки в залі суду атмосфера не стала такою, як отого холодного лютневого ранку, коли замовкли навіть пересмішники, і теслі припинили стукати молотками на будівництві нового житла міс Моді, і всі дерев’яні двері позачинялися по сусідству так само міцно, як у Садибі Редлі. Безлюдна, напружена, порожня вулиця — і судова зала, повна людей. Спекотна літня ніч нічим не відрізнялася від зимового ранку. Містер Гек Тейт, який повернувся до зали суду і розмовляв з Атикусом, немов знову був у своїх високих чоботях і шкіряній куртці. Атикус припинив своє неквапне ходіння і поставив ногу на перекладину стільця; слухаючи містера Тейта, він розтирав собі стегно. Я очікувала, що містер Тейт ось-ось скаже: «Стріляйте, містере Фінч».

Але містер Тейт сказав: «До порядку в залі суду»,— голосом, у якому прозвучали владні нотки, й усі люди внизу сіпнулися. Містер Тейт вийшов і повернувся разом з Томом Робінсоном. Він провів Тома на його місце поруч з Атикусом і став за ним. Суддя Тейлор пробудився і, випроставшись на кріслі й дивлячись на порожні лави присяжних, видавався дуже жвавим.

А далі все було як сон: наче уві сні я бачила, як повертаються присяжні, що рухалися так, ніби пливли під водою, і голос судді Тейлора пролунав звідкись іздалека, такий тоненький-тоненький. Я побачила те, що тільки дитина правника здатна побачити, помітити й вистежити, і це було схоже на те видіння, коли Атикус вийшов на середину вулиці, підняв рушницю до плеча і натиснув на гачок, але цього разу я розуміла, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на відповідача, якого засудили, і коли увійшли ці присяжні, жоден з них не глянув у бік Тома Робінсона. Старшина присяжних простягнув аркуш паперу містеру Тейту, який передав його секретареві, а той — судді Тейлору...

Я заплющила очі. Суддя Тейлор оголошував результати голосування присяжних: «Винен... винен... винен... винен». Я глянула на Джемі: він так учепився у поруччя, що аж руки побіліли, а від кожного «винен» плечі його здригалися, ніби від удару ножем.

Суддя Тейлор щось говорив. Він тримав свій дерев’яний молоток у руці, але не стукав ним. Як у тумані, я бачила, що Атикус ховає папери зі столу в портфель. Він різко клацнув застібкою, підійшов до протоколіста і щось йому сказав, кивнув містеру Гілмеру, потім підійшов до Тома Робінсона і прошепотів йому щось на вухо. Шепочучи, Атикус поклав руку Томові на плече. Потім вийшов із судової зали, але не через свій звичайний вихід. Вочевидь, він хотів якнайшвидше дістатися додому, тому майже пробіг центральним проходом до південного виходу. Я бачила його маківку, коли він наближався до дверей. Він не підвів голови.

Хтось стусонув мене, але я не могла відірвати очей від людей унизу, від проходу, яким самотньо ішов Атикус.

— Міс Джін-Луїзо?

Я озирнулася. Всі вже стояли. Всі люди навколо нас і на протилежному балконі, всі негри підвелися на ноги. Голос превелебного Сайкса лунав так само здалеку, як і голос судді Тейлора:

— Міс Джін-Луїзо, підведіться. Ваш батько іде.

Прийшла черга Джемі плакати. Злі сльози заливали йому обличчя, коли ми пробиралися крізь пожвавлену юрму.