Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Нічого не цинічно, міс Александро. Хіба говорити правду — цинічно?

— Так, як сказав це ти,— вийшло цинічно.

Джемі блиснув на неї очима, але звернувся до Ділла:

— Ходімо вже. Можеш узяти з собою китицю винограду.

Коли ми вийшли з парадних дверей на ґанок, міс Стефані Крофорд захоплено розповідала про суд міс Моді Аткінсон і містеру Ейвері. Озирнувшись на нас, вони продовжили розмову. Джемі грубувато гарикнув. Я пошкодувала, що не маю зброї.

— Терпіти не можу, коли дорослі отак-от дивляться,— сказав Ділл.— Таке враження, ніби ти бозна-що накоїв.

Міс Моді гукнула:

— Джемі Фінчу, ходи-но сюди!

Тяжко зітхнувши, Джемі неохоче підвівся з гойдалки.

— Ми з тобою,— сказав Ділл.

У міс Стефані ніс аж посмикувався від цікавості. Їй хотілося знати все: хто нам дозволив прийти до суду,— сама вона нас не бачила, але все місто сьогодні гуде, що ми сиділи на галереї для чорних. Це Атикус нас туди посадив, щоб...? Мабуть, там і дихати не було чим серед усіх тих...? А Скаут зрозуміла, що саме...? Напевне, ми дуже розізлилися, коли наш татусь програв?

— Стули рота, Стефані,— голос міс Моді прозвучав убивчо.— Я не маю часу стирчати на ґанку цілий ранок,— Джемі Фінчу, я покликала тебе сюди спитати, чи не хочеш ти зі своїми колегами скуштувати торта. Піднялася о п’ятій ранку, щоб його спекти, тому вам краще погодитися. Вибач, Стефані. На все добре, містере Ейворі.

На кухонному столі міс Моді стояв один великий торт і два маленьких. Власне, мало би бути три маленьких. Не схоже на міс Моді забувати про Ділла, і, мабуть, у наших очах прозирнув подив. Проте ми все зрозуміли, коли вона відрізала шматок від великого торта і простягнула його Джемі.

Ми їли і відчували, що таким чином міс Моді хоче показати, що для неї особисто нічого не змінилося. Вона сиділа на кухонному стільці й мовчки спостерігала за нами.

Раптом вона заговорила.

— Не ятри себе, Джемі. Життя не такс жахливе, як іноді здається.

У себе вдома, коли міс Моді збиралася говорити довго, вона клала руки на коліна і поправляла зубний міст. Так вона зробила й зараз, і ми чекали.

— Я просто хочу вам сказати, що на світі є люди, які народжуються виконувати за нас неприємні справи. Ваш батько — один з них.

— А-а,— сказав Джемі.— Що ж.

— Не акай мені й не щокай, добродію,— відповіла міс Моді на приречені вигуки Джемі,— ти ще надто юний, аби оцінити, що я тобі зараз сказала.

Джемі втупився у свій недоїдений торт.

— Це як гусінь у коконі, такс відчуття,— промовив він.— Ніби хтось спить, закутаний, у теплому місці. Я завжди гадав, що мейкомці — найкращі люди на землі, принаймні так мені здавалося.

— Ми — найобачніші люди на землі,— сказала міс Моді.— Нам так рідко доводиться діяти по-християнському, що коли виникає потреба, за нас це робить Атикус.

Джемі сумно посміхнувся.

— Якби всі решта в округу думали так само.

— Ти б здивувався, дізнавшись, як нас багато.

— І хто ж ці люди? — Джемі підвищив голос.— Хто в цьому місті бодай щось зробив для Тома Робінсона, ну хто?

— Насамперед, його друзі — негри, потім такі люди, як ми. Як суддя Тейлор. Як містер Гек Тейт. Годі вже їсти, Джемі, починай думати. Тебе не вразило, що суддя Тейлор зовсім не випадково призначив саме Атикуса захищати хлопця? Не втямив, що суддя Тейлор мав свої підстави призначити саме його?

В цій думці таки щось було. Зазвичай суд призначав адвокатом Максвела Гріна, нашого нового правника, який потребував досвіду. Власне, Максвел Грін мав би отримати справу Тома Робінсона.

— Подумай про це,— провадила міс Моді.— То не було випадково. Я сиділа тут на веранді вчора увечері, чекала. Чекала й дочекалася, як ви всі йшли вулицею, і подумала собі: Атикус Фінч не виграє процесу, не може виграти, але він — єдина людина в наших краях, яка може примусити присяжних сперечатися так довго у подібній справі. І я подумала собі: ми робимо крок уперед, крихітний, але все ж таки крок.

— Усе це лише балачки — але наші християнські судді не здатні дати собі ради з присяжними-язичниками,— пробурчав Джемі.— От коли я виросту...

— Це ти вже обговорюй з батьком,— сказала міс Моді.

Новими затіненими сходами міс Моді ми вийшли на осоння, а містер Ейвері з міс Стефані Крофорд там стояли і досі. Тільки з тротуару вони перейшли ближче до будинку міс Стефані. До них наближалася міс Рейчел.

— Коли я виросту, стану клоуном,— сказав Ділл.

Ми з Джемі так і застигли на місці.

— Так, шановні, клоуном. Нічого в цьому світі я не можу зробити з людьми, от і буду їх висміювати. Вступлю до цирку й сміятимуся з них.