Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— У Мейкомі важко зробити щось нишком,— відповів Атикус.

Після цього ми вже не боялися. Літо спливало, і ми брали від нього все можливе. Атикус запевнив нас, що з Томом Робінсоном нічого не трапиться, доки суд вищої інстанції не перегляне його справи, і Том має непоганий шанс на виправдання, або принаймні на новий процес. Він перебував у Ейнсфілдській виправній колонії в окрузі Честер, за сімдесят миль від нас. Я спитала, чи дозволено Томовій жінці й дітям його відвідувати, й Атикус сказав: ні.

— А якщо він програє апеляцію,— поцікавилась я якось увечері,— що з ним буде?

— Його посадять на електричний стілець,— сказав Атикус,— хіба що губернатор штату пом’якшить вирок. Ще зарано тривожитися, Скауте. Ми маємо непогані шанси.

Джемі розтягся на дивані й читав «Популярну механіку». Він подивився на нас.

— Це нечесно. Він нікого не вбивав, навіть якби й був винний. Він ні в кого не відібрав життя.

— Ти же знаєш, що зґвалтування карається у штаті Алабама на смерть.

— Так, сер, але присяжні не повинні були засуджувати його на смерть,— якби вони схотіли, могли б дати йому двадцять років.

— Засудити на двадцять років,— виправив Атикус.— Але Том Робінсон — чорний. У такому звинуваченні, як це, жоден присяжний у наших краях не скаже: «Ми думаємо, що він винен, але не дуже». Тут або повне виправдання — або нічого.

Джемі похитав головою.

— Я знаю, що це неправильно, але не можу зрозуміти, в чому помилка,— можливо, зґвалтування не треба карати на смерть...

Атикус аж упустив газету на підлогу. Він сказав, що цілком підтримує закон про покарання за зґвалтування, цілком, але не може погодитися з тим, що звинувачення просило, а присяжні підтримали винесення вироку, виходячи лише з непрямих доказів. Він поглянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив простіше:

— Тобто, коли людину засуджують на смерть за вбивство, скажімо, треба, щоб було один-два свідки. Люди, які можуть сказати: «Так, я був там і бачив, як він натиснув на гачок».

— Але купу людей перевішали — повісили — на основі непрямих доказів,— заперечив Джемі.

— Знаю, і багато хто з них, можливо, заслуговував на смерть,— проте за відсутності безпосередніх свідків завжди є місце для сумніву, іноді лише тіні сумніву. Закон каже «поміркований сумнів», але я вважаю, що відповідач має право на тінь сумніву. Завжди існує можливість, хоч іноді майже неймовірна, що людина не винна.

— Тоді знову справа у присяжних. Слід покінчити з присяжними,— Джемі був невмолимий.

Атикус, як міг, намагався стримати усмішку, але марно.

— Ти дуже суворий, сину. Гадаю, є кращий спосіб. Змінити закон. Змінити так, щоб лише судді мали право виносити смертний вирок у відповідних справах.

— Тоді їдь до Монтгомері й міняй закон.

— Ти навіть не уявляєш, як це важко. Я не доживу до зміни закону, а ти, якщо доживеш, то хіба на старість.

Джемі таке не влаштовувало.

— Ні, сер, спершу треба покінчити з присяжними. Том узагалі не був винний, а вони сказали: був.

— Якби присяжним був ти і ще одинадцять таких хлопчиків, як ти, Том був би на волі,— сказав Атикус.— Ніщо в твоєму житті поки що не вплинуло на розумну аргументацію. Ті дванадцятеро людей, присяжні Тома, у повсякденному житті — розсудливі люди, але ти бачив, як щось встало між ними і розсудливістю. Те саме ти бачив тієї ночі під в’язницею. Та юрба розійшлася, але зовсім не тому, що вони дослухалися розуму, а тому, що там були ми. Є щось таке в нашому світі, від чого люди втрачають голову — вони не можуть бути справедливими, навіть якби й спробували. У наших судах, коли є слово білого проти слова чорного, завжди виграє білий. Це огидно, але така правда життя.

— Це не виправдання,— безбарвно відповів Джемі. Він стукнув кулаком по коліну.— Вони не можуть отак узяти й засудити людину через такі докази, не можуть — і все.

— Ти не зміг би, а вони змогли і засудили. Що дорослішим ти ставатимеш, то більше такого надивишся. Єдине місце, де у всіх мають бути рівні шанси,— це суд, хай якого кольору веселки буде їхня шкіра, але люди тягнуть свої упередження і на лави присяжних. Коли ти підростеш, ти побачиш, як білі щоденно обдурюють чорних, але я тобі хочу сказати одну річ, і ти її добре запам’ятай: коли біла людина робить таке з чорношкірим, не має значення, як звуть цю білу людину, наскільки вона багата чи з якої шановної сім’ї походить,— ця біла людина — покидьок.

Атикус говорив дуже спокійно, але його останні слова пролунали у наших вухах громом. Я поглянула на нього — обличчя його аж палало під прихованої пристрасті.