Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— А ким цей чоловік доводиться містеру Каннінгему? — спитала я.

Атикус підвівся, потягнувся і позіхнув. Ще навіть нам не час був лягати спати, але ми знали, що він хоче почитати газету. Він підібрав її з підлоги, згорнув і злегка стукнув мене по голові.

— Поміркуймо...— він щось погудів собі під ніс.— Ага, зрозумів. Двічі двоюрідний брат.

— Це як?

— Дві сестри одружилися з двома братами. Більше я тобі нічого не скажу — сама думай.

Я помучилася і вирішила, що якби я одружилася з Джемі, а Діла мав сестру і одружився з нею, то наші діти були б двічі двоюрідними.

— Ну й ну, Джемі,— сказала я, коли Атикус пішов.— Якісь вони чудні. Ви чули, тітонько?

Тітка Александра плела гачком килимок і не дивилася на нас, але дослухалася. Вона сиділа у кріслі, поруч стояв її швацький кошик, а килимок лежав на колінах. І чого це тільки пані плетуть вовняні килимки у таку спеку, мені невтямки.

— Я чула,— відповіла вона.

Мені пригадалася ота давня катастрофічна пригода, коли я кинулася боронити Волтера Каннінгема. Тепер я була рада, що так зробила.

— От тільки розпочнуться заняття, я покличу Волтера до нас на обід...— (Я планувала це, зовсім забувши про своє потаємне рішення відлупцювати Волтера, щойно його побачу).— Він міг би залишатися тут погуляти після школи. А Атикус потім відвозив би його до Старого Сарема. Та й переночувати у нас він іноді міг би, що скажеш, Джемі?

— Це ми ще побачимо,— промовила тітка Александра, а ця заява з її вуст ніколи не була обіцянкою, завжди тільки погрозою.

Здивована, я обернулася до неї.

— А чому ні, тітонько? Вони добрі люди.

Вона подивилася на мене з-понад окулярів.

— Джін-Луїзо, я не маю найменшого сумніву щодо того, що вони добрі люди. Але це люди не нашого кола.

— Скауте, вона натякає, що вони неотеси,— втрутився Джемі.

— Що значить — неотеси?

— Ну, неуки. Люблять притупувати під просту музику і таке інше.

— Я теж люблю...

— Не верзи дурниць, Джін-Луїзо,— відтяла тітка Александра.— Справа в тому, що Волтера Каннінгема можна до блиску відмити, взути його у черевики, одягти в новий костюм, але він ніколи не стане таким, як Джемі. До того ж у його родині існує нахил до пиятики, глибокий як колодязь. Жінки з роду Фінчів не можуть цікавитися такими людьми.

— Ті-і-ітонько! — простогнав Джемі.— Та їй ще й дев’ятьох не виповнилося.

— Нічого, нехай уже зараз це затямить.

Тітка Александра висловилася до кінця. Це мені живо нагадало попередній раз, коли вона поклала край моїм планам. Тоді я носилася з мрією відвідати Келпурнію у неї вдома — мені було цікаво там побувати. Я хотіла бути її «гостею», хотіла побачити, як вони живуть, хто її друзі. З тим самим успіхом я могла б хотіти побачити зворотній бік місяця. Цього разу тактика тітки Александри була інша, але ціль — та сама. Можливо, саме задля цього вона й переїхала до нас жити — допомагати нам обирати друзів. Я могла сперечатися з нею до посиніння.

— Якщо вони добрі люди, чому я не можу добре ставитися до Волтера?

— Я не сказала, що ти не можеш добре до нього ставитися. Ти мусиш бути привітною і ввічливою з ним, як і люб’язною з усіма, дорогенька. Але ти не повинна запрошувати його до себе додому.

— А якби він був нам родич?

— Але він нам не родич, а навіть якби й так, моя відповідь була б та сама.

— Тітонько,— заговорив Джемі,— Атикус каже, що можна вибирати друзів, але родичів не вибираєш, і вони залишаються родичами, визнаємо ми їх чи ні, тому не визнавати їх доволі безглуздо.

— В цьому увесь ваш батько,— заявила тітка Александра,— але я повторюю, що Джін-Луїзі не дозволено запрошувати Волтера Каннінгема до цього дому. Навіть якби він був двічі двоюрідний брат, якого не визнають, його не приймуть у цьому домі, хіба що він прийде до Атикуса у справах. І не будемо більше про це.

Вона заборонила, але цього разу бодай пояснила свою позицію.

— Але я хочу дружити з Волтером, тітонько, чому ж мені не можна?

Вона зняла окуляри і пильно на мене подивилася.

— Я скажу тобі чому. Тому — що — він — бидло, ось чому тобі не можна з ним дружити. Я не потерплю його поруч із тобою, щоб ти підхоплювала його звички і вчилася казна-чому. Ти і так чималенька проблема для свого батька.

Не знаю, що б я зробила, якби мене не втримав Джемі. Він схопив мене за плечі, обняв і повів до своєї спальні, а я ридала від люті. Нас почув Атикус, зазирнув у двері, але Джемі різко сказав йому, що все гаразд, і Атикус пішов до себе.