Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Усе навпаки, Ділле,— сказав Джемі.— Клоуни сумні, а люди сміються з них.

— А я створю новий тип клоуна. Стоятиму посередині арени і сміятимуся з людей. Поглянь-но лише на них,— він тицьнув пальцем.— їм тільки на мітлі літати. Тітка Рейчел он уже літає.

Міс Стефані та міс Рейчел несамовито махали нам руками, і це якось дуже пасувало до зауваження Ділла.

— Дідько,— видихнув Джемі.— Гадаю, некрасиво буде вдати, що ми їх не бачимо.

Вочевидь, щось сталося. Містер Ейворі розчервонівся від чихания і мало не здув нас на тротуар, коли ми наблизилися. Міс Стефані аж тремтіла від захвату, а міс Рейчел ухопила Ділла за плече.

— Іди у двір і носа звідти не вистромлюй,— наказала вона.— Тут вам загрожує небезпека.

— А що трапилося? — спитала я.

— Невже ви ще не чули? Все місто знає...

В цю мить у дверях показалася тітка Александра і покликала нас, але було вже пізно. З великим задоволенням міс Стефані переповіла нам: сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив Атикуса на розі біля пошти, плюнув йому в обличчя і пригрозив, що поквитається з ним, навіть якщо на це піде ціле його життя.

— Я волів би, щоб Боб Юел не жував тютюну,— таке було єдине зауваження Атикуса щодо події.

Проте, за свідченням міс Стефані Крофорд, Атикус саме виходив з пошти, коли до нього наблизився містер Юел, вилаяв його, плюнув на нього і пригрозив убити. Міс Стефані (коли вона розповідала це вдруге, то вже й сама була там і бачила все на власні очі — саме поверталася з бакалійної крамниці, бачте) — так от, міс Стефані казала, що Атикус і оком не зморгнув, просто витяг носовичка, витер обличчя і стояв і слухав, як містер Юел лаяв його таким словами, що вона не повторить їх і під страхом смерті. Містер Юел був заслуженим майстром лайки; це, а ще мирна реакція Атикуса, мабуть, спонукали його спитати: «Що, надто гордий, щоб битися, ти, паскудний чорнолюбцю?» І, за словами міс Стефані, Атикус відповів: «Ні, надто старий»,— заклав руки в кишені й пішов своєю дорогою. Міс Стефані додала, що в Атикуса Фінча того не відняти: вже як скаже, то скаже.

Нам із Джемі все це зовсім не здавалося веселим.

— Урешті-решт,— сказала я,— недаремно ж він був найвлучнішим стрілком у нашому окрузі. Він міг би...

— Ти же знаєш, він не носитиме зброї, Скауте. Та її у нього і немає. Пам’ятаєш, він тоді навіть до в’язниці пішов неозброєний. Він каже, що носити зброю — це наражатися, щоб хтось тебе застрелив.

— Тут інша справа,— заперечила я.— Ми можемо попросити, щоб він у когось її позичив.

Ми попросили, і почули у відповідь: «Дурниці».

Діла уважав, що могло би спрацювати звернення до кращого боку Атикусової натури: адже ми помремо з голоду, якщо містер Юел його вб’є, крім того, тоді нас виховуватиме сама лише тітка Александра, а нам було добре відомо, що не встигнуть Атикуса і поховати, як вона прожене Келпурнію. Джемі припустив, що батько погодиться, якщо я розплачуся і влаштую істерику, я ж іще маленька, і до того ж дівчинка. Але і це не спрацювало.

Та коли Атикус помітив, що ми пригнічено вештаємося подвір’ям, нічого не їмо і не займаємося нашими звичними справами, він усвідомив, як сильно ми налякані. Він якось приніс Джемі новий футбольний журнал; та коли Джемі спроквола погортав його і відклав убік, спитав:

— Що тебе бентежить, сину?

Джемі одразу перейшов до суті.

— Містер Юел.

— А що трапилося?

— Нічого не трапилося. Ми боїмося за тебе і думаємо, що тобі слід щось із ним робити.

Атикус ледь усміхнувся.

— Що саме? Підписати з ним мирну угоду?

— Коли чоловік каже, що помститься, то, схоже, він не жартує.

— Він і не жартував, коли це казав,— відповів Атикус.— Джемі, спробуй на мить влізти у шкуру Боба Юела. Я вщент розбив усі його докази на суді, виставив його брехуном, якщо хтось йому до цього ще вірив. Йому необхідно було з кимось розправитися за це, така у нього натура. Отже, якщо плювок мені в обличчя і погрози врятували Меєлу Юел бодай від одного лупцювання, я це з радістю приймаю. Йому треба було на комусь відігратися, і краще вже хай це буду я, ніж ті його бідолашні діти. Тобі зрозуміло?

Джемі кивнув.

Тітка Александра увійшла до кімнати, саме коли Атикус говорив: «Нам нема чого боятися Боба Юела, він відвів собі душу того ранку».

— Я не була б аж така впевнена в цьому, Атикусе,— сказала вона.— Такі, як він, ідуть на все, щоб помститися. Я знаю цих людців.

— Ну що може мені зробити Юел, сестро?

— Щось підступне, нишком. Можеш не сумніватися.