Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Тобі зле? — спитала я, коли ми зійшли зі сходів.

Ділл намагався заспокоїтися, коли ми йшли до південного виходу. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

— Щось трапилося, Скауте? — спитав він, коли ми проминали його.

— Ні, сер,— відповіла я через плече.— Просто Діллу стало зле.

— Ходім посидимо отам, під деревами,— запропонувала я.— Мабуть, це в тебе через спеку.

Ми обрали собі найтовстіший дуб і вмостилися під ним.

— Мені вже несила була його терпіти,— сказав Ділл.

— Кого, Тома?

— Та ні, того огидного містера Гілмера, як він з нього знущався, з такою ненавистю...

— Ділле, просто робота в нього така. Бо якби не було прокурорів — тоді не було б і адвокатів.

Ділл терпляче зітхнув.

— Я все це знаю, Скауте. Просто від того, як він говорив, мене знудило, буквально знудило.

— Від нього вимагаються такі дії, він був жорстким...

— Але ж він поводився інакше, коли...

— Так то ж були його власні свідки.

— Але ж містер Фінч не поводився так із Меєлою і старим Юелом, коли вів перехресний допит. Як він всякчас називав Тома «хлопче», всякчас із нього насміхався і позирав на присяжних, коли той відповідав...

— Але ж, Ділле, він усього лише негр.

— А хоч би й негр. Просто це несправедливо, так не можна робити, не можна. Коли хтось починає отак говорити — мене просто нудить.

— У містера Гілмера така манера, Ділле, він завжди такий. Ти ще не бачив, як він може чавити людину. А сьогодні, сьогодні він нібито не дуже й старався, так мені здалося. Вони майже всі такі, правники тобто.

— Містер Фінч не такий.

— Він — виняток, Ділле, він...

Я спробувала пригадати доречну фразу міс Моді Аткінсон. І пригадала:

— Він такий самий у залі суду, як і на міській вулиці.

— Я не це маю на увазі,— відповів Ділл.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, хлопчику,— почувся голос у нас за спинами. Нам здалося, що голос цей іде з самого стовбура, проте належав він містеру Долфусу Реймонду. Він визирнув з-за дерева.— Ти не тонкосльозий, просто тебе від цього нудить, правильно я кажу?

— Іди сюди, синку. Я тебе чимось пригощу, щоб не нудило.

Оскільки містер Долфус Реймонд був людиною лихою, я прийняла його запрошення неохоче, але посунула слідом за Діллом. Чомусь мені здавалося, що Атикус не був би в захваті від наших стосунків з містером Реймондом, а тітка Александра і поготів.

— Тримай,— сказав він, простягаючи Діллові свій паперовий пакет із соломинками.— Випий, і тобі полегшає.

Ділл потяг рідину через соломинки, усміхнувся і заходився смоктати далі.

Містер Реймонд захихотів, очевидно радіючи, що занапащає дитину.

— Ділле, вважай, що ти робиш? — застерегла я.

Ділл відірвався від соломинок і розплився в усмішці.

— Скауте, це усього лише кока-кола.

Містер Реймонд сів, спираючись спиною на стовбур дуба. Досі він лежав на траві.

— Ви, малеча, не викажете мене, правда? Моїй репутації кінець, якщо викажете.

— Значить, те, що ви п’єте з цього пакета,— кока-кола? Просто собі кока-кола?

— Так, мем,— кивнув містер Реймонд. Від нього приємно пахло: шкірою, кіньми, бавовняним насінням. Він єдиний з усіх, кого я знала, носив англійські чоботи для верхової їзди.— Тільки це я і п’ю, майже весь час.

— Тоді ви просто удаєте, що ви напівп’я... Пробачте, сер,— схаменулася я.— Я не хотіла вас...

Містер Реймонд засміявся, зовсім не ображений. І я наважилася вимовити делікатне питання:

— А чому вам подобається робити те, що ви робите?

— Чому? Тобто, чому я прикидаюся? Все дуже просто,— відповів він.— Декому не до шмиги те, як я живу. Я міг би сказати: пішли вони під три чорти. Мені байдуже, що їм там не подобається. Я повторюю, мені начхати, що їм не подобається, це правда, і все ж я не кажу їм: пішли під три чорти, розумієте?

— Ні, сер,— хором сказали ми з Діллом.

— Я, бачте, намагаюся дати їм привід. Людям легше, коли вони можуть зачепитися за якесь пояснення. Коли я приїжджаю до міста, що буває нечасто, і якщо я хитаюся і п’ю зі свого пакета, люди кажуть: Долфус Реймонд під владою віскі, ось чому він не може змінити своє життя. Це йому не до снаги, тому він і живе так, як живе.

— Але ж це нечесно, містере Реймонд, видаватися гіршим, ніж ви є насправді.

— Нечесно, але людям від цього значно легше. Скажу по секрету, міс Фінч, я зовсім не п’яниця, але вони просто неспроможні, зовсім неспроможні зрозуміти, що я живу так, як живу, бо саме так мені хочеться жити.

У мене було відчуття, що мені не слід сидіти тут і слухати цього грішника, у якого діти-мулати і якому байдуже, хто про це знає, але він захоплював. Я ще не зустрічала людини, яка навмисно паплюжить себе. Але чому він довірив нам свою найважливішу таємницю? Я спитала у нього чому.