Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Здесь есть возможность читать онлайн «Гарпер Лі - Вбити пересмішника» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 2015, ISBN: 2015, Издательство: KM Publishing, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Вбити пересмішника: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Вбити пересмішника»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Роман Гарпер Лі «Вбити пересмішника», опублікований у 1960 році, отримав Пуліцерівську премію. Він мав беззастережний успіх і одразу ж став класикою сучасної американської літератури. Роман базується як на особистих спостереженнях авторки за своєю родиною та сусідами, так і на події, що відбулася у її рідному місті в 1936 році, коли їй самій було десять. Роман відзначається душевністю і гумором, хоча й піднімає серйозні питання насильства і расової нерівності.

Вбити пересмішника — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Вбити пересмішника», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

— Ви ще колись заходили до їхнього двору?

— Так, сер.

— Коли?

— Та багато разів.

Суддя Тейлор машинально потягся по свій молоток, але опустив руку. Гомін у залі припинився без його втручання.

— За яких обставин?

— Перепрошую, сер?

— Для чого ви заходили до їхнього двору багато разів?

Чоло Тома Робінсона розгладилося.

— Вона мене кликала, сер. Щоразу як я проходив, у неї знаходилася для мене якась робота: то щось порубати, то щось спалити, то води наносити. Щодня вона поливала оті свої червоні квіти...

— А вам платили за ці послуги?

— Ні, сер, тільки того першого разу вона запропонувала мідяка. Я радий був допомогти, містер Юел там, схоже, нічого не робить, і інші діти також, а я знав, що зайвих мідяків у неї немає.

— А де були інші діти?

— Завжди крутилися десь поблизу. Дивилися, як я працюю: хто поруч стоїть, хто у вікно визирає.

— А міс Меєла розмовляла з вами?

— Так, сер, розмовляла.

Коли Том Робінсон давав свої свідчення, я зрозуміла, що Меєла Юел, мабуть, найсамотніша людина на світі. Самотніша навіть за Примару Редлі, який не виходив з хати двадцять п’ять років. Коли Атикус спитав у неї, чи має вона друзів, вона, здається, просто не зрозуміла, про що це він, а потім вирішила, що він з неї глузує. Вона була така сама нещаслива, як оті діти-мулати: білі не хотіли з нею знатися, бо вона живе серед свиней; чорні не хотіли з нею знатися, бо вона біла. Вона не могла жити, як містер Дольфус Реймонд, який віддавав перевагу товариству негрів, тому ще в неї не було земельних володінь понад річкою і вона не походила зі шляхетної старої родини. Ніхто не говорив про Юелів — «Просто у них так заведено». Мейком дарує їм різдвяні кошики, виділяє грошову допомогу — але знати їх не хоче. Том Робінсон був єдиною людиною, яка до Меєли поставилася по-доброму. І все ж таки вона сказала, що він узяв її силоміць, а коли давала свідчення, то дивилася на нього зверхньо, як на бруд у себе під ногами.

— Чи траплялося вам коли-небудь,— перервав мої роздуми голос Атикуса,— заходити на подвір’я Юелів — переступати межі їхньої власності — без чітко висловленого запрошення когось із них?

— Ні, сер, містере Фінч. Ніколи в житті. Я б не наважився, сер.

Атикус іноді казав, що єдиний спосіб дізнатися, бреше свідок чи говорить правду, це не стільки дивитися на нього, скільки слухати: я провела цей дослід — Том заперечив тричі на одному подиху, але спокійно, без натяку на скиглення в голосі, і я відчула, що вірю йому, хоча він і сказав забагато. Було очевидно, що він — порядний негр, а порядний негр ніколи не зайде в чужий двір із власної волі.

— Томе, що сталося з вами увечері двадцять першого листопада минулого року?

У залі під нами всі присутні, як один, затамували подих і гойднулися вперед. У нас за спинами те саме зробили всі негри.

Шкіра у Тома була оксамитово-чорна, не блискуча, а м’яко-чорна. Білки його очей сяяли на обличчі, а коли він говорив, спалахували білі-білі зуби. Якби він не був калікою, його можна було б назвати красенем.

— Містере Фінч,— сказав він,— я ішов собі додому того вечора, як завжди, а коли проходив повз оселю Юелів, на ґанку стояла міс Меєла, як вона вам сама і розповіла. Там було якось дуже все тихо, я навіть не зрозумів чому. Я іду і думаю, чого воно так, а тут вона мені й каже: ходи-но сюди і допоможи мені трохи. Ну, я зайшов у двір і дивлюся, чи не дров треба нарубати, але нічого такого не було, а вона й каже: «Ні, маю для тебе роботу в хаті. Старі двері злетіли з завіс, ось-ось впадуть». Я спитав: у вас є викрутка, міс Меєло? Вона каже: звісно, що є. Ну, я й піднявся сходами, а вона мені махає рукою, мовляв, заходь, то я й зайшов у кімнату і подивився на двері. Кажу: міс Меєло, з дверима начебто все гаразд. Похитав їх туди-сюди — всі завіси добре тримаються. І тут вона раптом бере й зачиняє двері. Містере Фінч, я все дивувався, чого так тихо, і тут утямив, що нікого з дітей немає, нікого, і питаю: міс Меєло, а де ж дітки?

Оксамитово-чорна шкіра Тома заблищала, і він протер рукою обличчя.

— Я кажу: а дітки де? — провадив він.— А вона каже — і якось так сміється,— каже: вони всі пішли до середмістя по морозиво. Каже: «Я мало не рік гроші відкладала й зібрала сім мідяків, але таки відклала. Всі вони пішли до середмістя».

Збентеження Тома походило не від того, що він спітнів.

— І що ж ви відповіли на це, Томе? — запитав Атикус.

— Щось таке, мовляв, як це ви добре придумали, міс Меєло, їх побалувати. А вона каже: «Ти так думаєш?» Гадаю, вона не зрозуміла, що я мав на увазі,— а я мав на увазі, що вона зібрала ті гроші, щоб їх порадувати.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Вбити пересмішника»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Вбити пересмішника» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Вбити пересмішника»

Обсуждение, отзывы о книге «Вбити пересмішника» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.