Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Містер Бракстон Андервуд, який просидів усе засідання на місці, зарезервованому для преси, і всмоктував, як губка, всі свідчення, тепер звів утомлені очі на галерею для негрів, і ми зустрілися поглядами. Чмихнувши, він відвернувся.

— Джемі,— сказала я,— містер Андервуд нас помітив.

— Байдуже. Атикусу він не розповість, просто надрукує про це у колонці світських новин своєї газети.

І Джемі продовжив щось пояснювати Діллові — мабуть, якісь тонкощі судового процесу, але я не знала, які саме. З жодного питання Атикус із містером Гілмером не вели нескінченних дебатів; здавалося, що містер Гілмер мало не проти волі висуває звинувачення; свідки поводилися сумирно, як віслюки, протестів майже не виникало. Та колись Атикус сказав: коли прокурор або захисник починають аж надто вільно тлумачити свідчення на засіданнях, які веде суддя Тейлор, то вони отримують від нього сувору догану. Він добре розтлумачив мені, що хоча суддя Тейлор може видаватися млявим і напівсонним, повз його увагу не проскочить найменша дрібниця, а це вирішальне для справи. Атикус казав, що він — чудовий суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся й усівся у своє поворотне крісло. Витягнув із жилетної кишені сигару і заходився замислено її роздивлятися. Я тицьнула Ділла ліктем у бік. Після довгого розгляду суддя безжалісно відкусив кінчик сигари.

— Ми іноді приходимо, тільки щоб за ним поспостерігати,— пояснила я Діллу.— Тепер він жуватиме її все пообіддя. От побачиш.

Не знаючи, що за ним стежать, суддя спритно просунув відкушений шматок між губи і зі звуком «плюх!» виплюнув його просто у плювальницю, дуже влучно, й аж сюди було чути, як той чвохнувся.

— Уявляю, як він у школі прицільно жуйкою плювався,— пробурмотів Ділл.

Зазвичай під час перерви всі виходили з зали, але сьогодні люди не рухалися з місця. Навіть Нероби, яким не вдалося присоромити молодших чоловіків, аби ті поступилися їм місцем, і далі підпирали стінку. Гадаю, містер Гек Тейт звелів пускати у громадський туалет тільки офіційних учасників судового процесу.

Повернулися Атикус і містер Гілмер, і суддя Тейлор подивився на годинник.

— Майже четверта,— сказав він, і це було дивно: адже протягом засідання куранти на башті суду мали би пробити принаймні двічі, але я не чула ні дзвону, ні вібрацій.

— Спробуємо завершити сьогодні? — спитав суддя Тейлор.— Як гадаєте, Атикусе?

— Думаю, можна,— відповів Атикус.

— Скільки у вас свідків?

— Один.

— Що ж, викликайте його.

Томас Робінсон вийшов наперед, ухопив пальцями свою ліву руку і підняв її. Тоді поклав свою немічну, немов гумову, руку на Біблію, щоб вона торкнулася її чорної оправи. Коли він підніс праву руку, безпомічна ліва сповзла з Біблії і вдарилася об стіл секретаря. Він спробував ще раз, але суддя Тейлор прогуркотів:

— Облиш, Томе, все гаразд.

Том склав присягу і сів на місце для свідків. Атикус почав швидко його допитувати, і Том розповів, що йому двадцять п’ять років; що він одружений і має трійко дітей; що він притягувався до суду раніше: відсидів тридцять днів за порушення громадського порядку.

— І що це за порушення,— спитав Атикус,— у чому воно полягало?

— Побився з одним чоловіком, він поліз на мене з ножем.

— І поранив вас?

— Так, сер, трохи, не дуже сильно. Бачте, я...— і він ворухнув лівим плечем.

— Зрозуміло,— сказав Атикус.— І вас обох засудили?

— Так, сер, але відсидіти довелося тільки мені, бо я не міг сплатити штраф. А той хлопець сплатив.

Ділл перехилився через мене і спитав у Джемі, що це Атикус робить. Джемі відповів, що Атикус хоче продемонструвати присяжним, що Томові нема чого приховувати.

— Ви були знайомі з Меєлою Вайолет Юел? — спитав Атикус.

— Так, сер, мені доводилося щодня проходити повз їхню хату на плантацію та з плантації.

— Чия це плантація?

— Містера Лінка Діза.

— Ви в листопаді збирали бавовну?

— Ні, сер, восени і взимку я працюю в нього на подвір’ї. Я працюю у нього цілорічно, він має горіхові дерева і багато всього.

— Ви кажете, що проминали двір Юелів дорогою на роботу та з роботи. А інший шлях існує?

— Ні, сер, принаймні мені про нього не відомо.

— Томе, вона колись із вами розмовляла?

— Авжеж, сер, звісно, я знімав капелюха, проходячи повз них, і одного разу вона попросила мене зайти у двір і порубати для неї шафонеру.

— Коли це вона попросила вас порубати цю... шафонеру?

— Містере Фінч, було це минулої весни. Пам’ятаю, саме був час сапати бавовну, і при мені була мотика. Я сказав, що маю лише мотику, а вона каже: нічо’, у мене є сокира. Вона дала мені сокиру, і я порубав ту шафонеру. Вона каже: «Гадаю, треба дати тобі мідяк абощо?» — а я кажу: «Ні, мем, я за просто так». І пішов собі додому. Містере Фінч, це було минулої весни, понад рік тому.