Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Звісно, саме той.

Наступне питання Атикуса складалося з одного слова:

— Як?

Меєла розлютилася.

— Не знаю як, але ж зробив,— казала ж уже, що все трапилося так швидко, і я...

— А тепер розгляньмо це спокійно,— почав Атикус, але містер Гілмер перервав його протестом: хоча питання не було ані недоречним, ані несуттєвим, Атикус залякує свідка.

Суддя Тейлор аж зареготав.

— Та вгомоніться, Горасе, нікого він і думає залякувати. Якщо на те пішло, то це свідок залякує Атикуса.

Суддя Тейлор був єдиною людиною в залі, яка засміялася. Навіть немовлята принишкли, і я чогось подумала, чи не задихнулися вони на руках у матерів.

— Отже,— провадив Атикус,— міс Меєло, ви показали, що відповідач душив і бив вас — ви не сказали, що він підкрався ззаду, оглушив вас, щоб ви знепритомніли, ні,— ви озирнулися, і він стояв за вами,— Атикус повернувся до свого столу і підкреслив свої слова, постукавши по ньому кісточками пальців.— Ви не бажаєте переглянути свої свідчення?

— Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?

— Ні, мем. Я хочу, щоб ви сказали, що відбулося насправді. Будь ласка, розкажіть нам ще раз, що ж сталося.

— Та вже казала вам що.

— Ви показали, що озирнулися, і він стояв за вами. І тоді він вас почав душити?

— Так.

— Потім він відпустив ваше горло і почав бити?

— Я казала, що так.

— Він підбив вам праве око своїм правим кулаком?

— Я ухилилася — і він промазав, ось що. Я ухилилася, і кулак прослизнув.

До Меєли почало доходити.

— Ви раптом дуже ясно все пригадали. Хвилину тому ваша пам’ять не була такою чіткою, правда?

— Казала ж, що він мене вдарив.

— Гаразд. Він вас душив, він вас бив, потім він вас зґвалтував, так?

— Звісно, так.

— Ви міцна дівчина, що ж ви увесь час робили, просто стояли собі?

— Кажу ж вам, я верещала, і брикалася, і відбивалася...

Атикус неквапно зняв окуляри, повернувся своїм здоровим оком до свідка і засипав її питаннями. Суддя Тейлор попередив:

— По одному запитанню, Атикусе. Дайте свідку час відповісти.

— Добре, але чому ви не втекли?

— Я намагалася...

— Намагалися? І що ж вам завадило?

— Я... він мене жбурнув на підлогу. Ось що — він мене жбурнув і навалився зверху.

— А ви весь цей час кричали?

— Звісно, кричала.

— Чому ж вас не почули ваші брати й сестри? Де вони були? На звалищі?

Жодної відповіді.

— Чому ваші крики не спонукали їх прибігти додому? Звалище ближче, ніж ліс, правда?

Жодної відповіді.

— Може, ви закричали лише тоді, коли побачили у вікні свого батька? А до того ви не кричали, правда?

Жодної відповіді.

— Ви закричали, побачивши батька, а не Тома Робінсона? Так чи ні?

Жодної відповіді.

— Хто вас побив? Том Робінсон чи батько?

Жодної відповіді.

— Що побачив у вікні ваш батько? Злочинне зґвалтування чи, навпаки, відмову його вчинити? Чому ви не говорите правди, дитино, це ж ваш батько вас відлупцював?

Коли Атикус відвернувся від Меєли, він мав такий вигляд, ніби у нього розболівся живіт, але на обличчі Меєли застиг вираз жаху і люті водночас. Атикус утомлено сів на місце і почав протирати носовичком скельця окулярів.

Зненацька Меєла знайшла язик в роті.

— Я маю дещо сказати,— оголосила вона.

Атикус підвів голову.

— Ви хочете розповісти нам, що сталося?

Але у його заохоченні вона не почула співчуття.

— Я зараз щось скажу і повторювати не буду. Отой чорномазий узяв мене силоміць, і якщо ви, такі благородні й чесні джентльмени, його не покараєте, значить, ви всі смердючі боягузи, смердючі боягузи, всі до одного. І ваші шляхетні манери нічого не варті, всі ці «мем» і «міс Меєла», все це полова, містере Фінч...

І тут вона розридалася по-справжньому. Плечі її трусилися від злих схлипувань. Вона дотримала свого слова. Більше вона не відповіла на жодне питання, навіть коли містер Гілмер спробував повернути її до справи. Гадаю, якби вона не була така убога й неотесана, суддя Тейлор притяг би її до відповідальності за образу всіх присутніх у залі суду. Чимось Атикус сильно дошкулив їй, щоправда, я не розуміла, чим саме, але йому самому це не принесло жодного задоволення. Він сидів понурившись, а мені ще не траплялося бачити такої ненависті, з якою Меєла зиркнула на нього, коли з місця для свідків проходила повз його стіл.

Містер Гілмер сказав судді, що сторона звинувачення закінчила зі своїми свідками, і суддя зауважив, що саме час зробити перерву. На десять хвилин.

Атикус із містером Гілмером підійшли до суддівського столу і почали радитися пошепки, а потім вийшли з залу суду крізь ті двері, що ззаду за місцем для свідків, і це стало сигналом для всіх нас трохи розім’ятися. Я усвідомила, що сиділа на самому краєчку довгої лави й у мене заклякли ноги. Джемі підвівся і позіхнув, Ділл так само, а превелебний Сайкс протер собі обличчя капелюхом. «Дуже тут спекотно»,— сказав він.