Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Казала ж уже, дев’ятнадцять, казала отому дядькові, судді,— і Меєла обурено мотнула головою в бік суддівського столу.

— Правильно, казали, казали, мем. Вам доведеться з дечим примиритися, міс Меєло, я людина немолода, і пам’ять у мене вже не та, що колись. Можливо, я питатиму вас про те, що ви вже казали, але ви відповісте мені, правда? Чудово.

Я не побачила на обличчі Меєли нічого на підтвердження впевненості Атикуса, що він отримав її щиросердну згоду співробітничати. Дивилася вона на нього з лютістю.

— Слова не скажу, поки ви будете з мене глумитися,— сказала вона.

— Мем? — перепитав здивовано Атикус.

— Поки ви з мене будете глумитися.

Заговорив суддя Тейлор.

— Містер Фінч зовсім не глумиться з тебе. Що це ти вигадала?

Меєла зиркнула спідлоба на Атикуса, але відповіла судді:

— Чого він мене обзиває мем і міс Меєла? Я не збираюся його кпини терпіти, не на таку напав.

Атикус знову підійшов до вікна, даючи можливість судді Тейлору залагодити ситуацію. Суддя Тейлор був не з тих людей, хто викликає жалість, але цього разу мені стало його страшенно шкода, коли він намагався їй розтлумачити.

— У містера Фінча така манера,— пояснював він Меєлі.— Ми з ним багато років працюємо разом у суді, й містер Фінч завжди дуже чемний з усіма і кожним. Він зовсім не хоче з тебе насміхатися, він просто прагне бути ввічливим. Така в нього манера,— суддя відхилився на кріслі.— Атикусе, продовжимо процес, і нехай занесуть до протоколу, що зі свідка не кепкували, хоча їй здається протилежне.

Цікаво, подумала я, чи хтось колись у житті називав її мем чи міс Меєла; мабуть, ні, оскільки вона образилася на просту ввічливість. Яке ж у неї було життя, Господи? Невдовзі я дізналася.

— Ви кажете, що вам дев’ятнадцять років,— повторив Атикус.— Скільки у вас братів і сестер?

Він пройшов од вікна до місця для свідків.

— Семеро,— відповіла вона, а я подумала, чи всі вони такі самі фрукти, як отой, якого я бачила у свій перший день у школі.

— Ви найстарша? Найстарша з них?

— Так.

— Коли померла ваша мати?

— Не знаю. Давно.

— Ви ходили до школи?

— Читаю і пишу незгірше за татка мого.

Меєла нагадала мені містера Джингля з «Піквікського клубу» [27] «Посмертні записки Піквікського клубу» — перший роман Чарльза Діккенса (1812-1870). — я саме зараз читала цю книжку.

— Як довго ви ходили до школи?

— Два роки — або три, не пам’ятаю.

Повільно, але певно я починала розуміти схему питань Атикуса: з питань, які містер Гілмер не міг відхилити як недоречні чи не суттєві для розглядання справи, Атикус поступово вимальовував для присяжних картину домашнього життя Юелів. Присяжні дізналися про таке: допомоги з безробіття не вистачало, щоб прогодувати всю сім’ю, і була сильна підозра, що татусь її пропиває,— іноді він цілі дні пропадає десь на болотах і повертається додому зовсім одурілий; погода рідко буває холодна, тож можна обійтися без взуття, та коли справді холодно, можна змайструвати собі гарненькі черевики з обрізків старих шин; родина носить воду відрами зі струмка, що протікає за звалищем,— навколо струмка сміття не викидають,— та коли хочеш помитися як слід, сам собі притаскай води; менші діти всякчас ходять шмаркаті від застуд, а ще у них сверблячка; якось до них учащала одна пані, все питала в Меєли, чому вона до школи не ходить,— вона записала відповідь, що коли двоє в родині вміють читати й писати, то решті нема чого вчитися,— діти потрібні таткові вдома.

— Міс Меєло,— не втримався Атикус,— дівчина дев’ятнадцяти років, от як ви, мусить мати друзів. Хто ваші друзі?

Меєла стягла брови, ніби не зрозуміла питання.

— Друзі?

— Так, ви ж, мабуть, знаєте когось з однолітків, або старших чи молодших за вас? Юнаків, дівчат? Просто звичайнісіньких друзів?

Ворожість Меєли, яка була перейшла у нейтральну холодність, знову спалахнула.

— І далі кепкуєте з мене, містере Фінч?

Атикус прийняв це питання за відповідь.

— Ви любите свого батька, міс Меєло? — було наступне питання.

— Як це — люблю?

— Я маю на увазі, чи він добрий до вас, чи легко з ним ладнати?

— Можна порозумітися, якщо він не...

— Якщо він не — що?

Меєла поглянула на свого батька, який відкинувся на своєму стільці, спираючись спинкою на бар’єр. Батько випростався і чекав на її відповідь.

— Якщо він нічого,— промовила Меєла.— Я ж кажу, з ним можна порозумітися.

Містер Юел знову відкинувся на стільці.