Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Та в нас тільки один, спереду.

— І що ви робили на ґанку?

— Нічо’.

Заговорив суддя Тейлор.

— Просто розкажіть нам, що сталося. Ви ж це можете, правда?

Меєла витріщила на нього очі й розридалася. Затуливши руками рота, вона схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, а потім сказав:

— Ну, досить. Тобі нема кого тут боятися, якщо ти говоритимеш правду. Я розумію, що все тут для тебе незвично, але не треба соромитися і не треба боятися. Що тебе лякає?

Меєла щось промимрила, досі затуляючи руками рота.

— Кого ти боїшся? — повторив суддя.

— Он його,— схлипнула вона і вказала на Атикуса.

— Містера Фінча?

Вона енергійно закивала:

— Я не хочу, щоб він на мене тиснув, як на татка, ото коли виставив його шульгою...

Суддя Тейлор почухав свою густу сиву шевелюру. Вочевидь, він ще досі не стикався з такою проблемою.

— Скільки тобі років? — запитав він.

— Дев’ятнадцять з половиною.

Суддя Тейлор відкашлявся і спробував говорити заспокійливим тоном, проте марно.

— Містер Фінч і думки не має тебе залякувати,— пробурчав він.— А навіть якби й мав, я б йому не дозволив. Для цього я тут і сиджу. А ти вже доросла дівчина, тож сядь рівно і розкажи мені, що з тобою сталося. Ти ж це можеш, хіба ні?

Я прошепотіла на вухо Джемі:

— Вона що, несповна розуму?

Джемі скоса поглянув на трибуну для свідків.

— Поки що важко сказати. У неї вистачає розуму розжалобити присяжних, але, можливо, вона просто... ні, не знаю я.

Дещо заспокоївшись, Меєла кинула останній перестрашений погляд на Атикуса і звернулася до містера Гілмера:

— Так от, сер, я була на ґанку, а він... він проходив вулицею, а у дворі стара шафонера, яку татко припер, щоб порубати на дрова... татко наказав мені порубати, поки він буде в лісі, а я трошки заслабла, от він і підійшов...

— Він — це хто?

Меєла вказала на Тома Робінсона.

— Я попросив би вас говорити конкретніше,— сказав містер Гілмер.— У протоколі важко занотовувати жести.

— Отой, що там сидить,— уточнила вона.— Робінсон. Я кажу: ходи сюди, чорномазий, порубай мені ту шафонеру, я тобі дам мідяка. Йому це неважко, раз-два — і все. Ну, зайшов він у двір, а я пішла в хату по мідяка, та тільки повернулася спиною, незчулася — а він уже на мені. Отак побіг за мною — і все. Як схопить мене за шию і давай душити і лаятися,— а я відбиваюся й верещу, як несамовита. А він як почне мене бити...

Містер Гілмер почекав, поки Меєла заспокоїться: вона скрутила свій носовичок у вологу від поту мотузку; коли вона хотіла обтерти ним обличчя, той був геть пожмаканий від її спітнілих рук. Вона чекала наступного питання від містера Гілмера, але він мовчав, і тоді вона провадила:

— Він жбурнув мене на підлогу і душив, а потім силоміць мене узяв.

— Ви кричали? — спитав містер Гілмер.— Ви кричали і відбивалися?

— Ясна річ, кричала як різана, брикалася і репетувала щосили.

— І що тоді сталося?

— Не дуже-то я добре пам’ятаю, але потім бачу — татко в кімнаті, стоїть наді мною і горлає: хто це зробив, хто це зробив? Потім я нібито зомліла, пам’ятаю лише, як містер Тейт піднімав мене з підлоги і вів до відра з водою.

Виглядало, ніби оповідь надала Меєлі впевненості, але не такої нахабної, як у її батька: було в ній щось потайне, як у кицьки, що вичікує, посмикуючи хвостом.

— Ви кажете, що відбивалися від нього щосили? Боролися не на життя, а на смерть? — спитав містер Гілмер.

— Авжеж,— відповіла Меєла словами свого батька.

— І ви стверджуєте, що він узяв вас силоміць?

Обличчя Меєли перекривилося, і я злякалася, що вона знову розплачеться. Натомість вона заявила:

— Він отримав, чого хотів.

Містер Гілмер нагадав усім, що день спекотний,— він обтер чоло рукою.

— Наразі досить,— сказав він люб’язним тоном,— але залишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний і злий містер Фінч хоче поставити вам декілька питань.

— Обвинувач не має права налаштовувати свідка проти захисника,— офіційно промовив суддя Тейлор,— принаймні у цьому випадку.

Атикус підвівся з усмішкою, але, замість підійти до місця для свідків, він розстібнув піджак і заклав великі пальці у пройми жилета, потім пройшовся через залу до вікна. Визирнув у вікно, нічим особливо не зацікавився, обернувся і неквапно наблизився до місця для свідків. Довгі роки досвіду підказали мені, що він намагається прийняти якесь рішення.

— Міс Меєло,— сказав він усміхаючись,— я не лякатиму вас, поки що ні. Просто давайте познайомимося. Скільки вам років?