Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Ну от, увечері двадцять першого листопада я ішов собі з лісу з в’язанкою хмизу. Тільки-но підійшов до паркана, як чую — Меєла верещить, як різана свиня, в нас у хаті...

Тут суддя Тейлор кинув суворий погляд на свідка, але, мабуть, переконався, що той не має на меті нікого ображати, бо знову ніби впав у дрімоту.

— О котрій це було годині, містере Юел?

— Та зразу по заході сонця. Я ж кажу, що Меєла репетувала так, що й мертвий прокинувся б...

Ще один погляд з суддівського крісла примусив містера Юела осіктися.

— Так? Вона кричала? — спитав містер Гілмер.

Містер Юел збентежено поглянув на суддю.

— Авжеж, Меєла підняла такий ґвалт, що я кинув свій хмиз та й рвонув туди з усіх ніг, але зачепився за огорожу, а коли відчепився і підбіг до вікна, то бачу,— і тут обличчя містера Юела аж побуріло. Він підвівся і тицьнув пальцем у Тома Робінсона,— бачу, як оцей чорномазий човгається на моїй Меєлі!

Засідання у судді Тейлора завжди проходили спокійно, і він дуже рідко користувався своїм молотком, але тут йому довелося стукати не менш як п’ять хвилин. Атикус підійшов до столу судді й щось йому говорив, містер Гек Тейт як перша офіційна особа округу стояв у проході та втихомирював людну залу. У нас за спинами чувся невдоволений, приглушений гомін негрів.

Превелебний Сайкс перехилився через мене і Ділла і схопив Джемі за лікоть.

— Містере Джемі,— сказав він,— ліпше б вам відвести міс Джін-Луїзу додому. Ви мене чуєте, містере Джемі?

Джемі повернув голову.

— Скауте, іди додому. Ділле, бери Скаута — і гайда додому.

— А ти спершу спробуй мене примусити,— пригадала я благословенну заповідь Атикуса.

Джемі кинув на мене лютий погляд, а потім звернувся до превелебного Сайкса:

— Та все гаразд, пасторе, вона нічого не розуміє.

Я смертельно образилася.

— Все я розумію, не дурніша за тебе!

— Цить ти! Вона не розуміє, пасторе, їй і дев’ятьох років немає.

Чорні очі превелебного Сайкса випромінювали занепокоєння.

— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Непідходяща ця справа для міс Джін-Луїзи, та й для вас обох також.

Джемі похитав головою.

— Він нас тут не бачить. Все гаразд, пасторе.

Я знала, що Джемі переможе, бо чудово розуміла, що тепер ніяка сила не примусить його рушити з місця. Ми з Діллом були у безпеці, принаймні на деякий час: Атикус міг би нас побачити, тільки якби подивився в цей бік.

Поки суддя Тейлор гамселив своїм дерев’яним молотком, містер Юел чванькувато сидів на місці свідків і спостерігав за гармидером, який спровокував. Однією фразою він перетворив спокійну публіку, що зібралася порозважатися, на розгніваний, напружений, загрозливий натовп, який мало-помалу вгамовувався під впливом ударів молотка, аж доки нарешті єдиним звуком у залі суду стало ледь чутне постукування суддівського олівця по столу.

Повернувши собі владу над публікою, суддя Тейлор відкинувся у кріслі. Раптом стало помітно, що він утомлений; вік його давався взнаки, і я пригадала, що казав Атикус: вони з місіс Тейлор не так уже багато й цілуються, адже йому, мабуть, років під сімдесят.

— Тут надійшло клопотання,— промовив суддя Тейлор,— звільнити залу від публіки, або принаймні від жінок і дітей, але воно наразі відхилено. Люди зазвичай бачать те, що шукають, і чують те, що хочуть почути, і вони мають право залучати до цього своїх дітей, але я твердо запевняю вас в одному: ви почуєте і побачите все в цілковитій тиші, в іншому разі вас усіх виведуть із зали суду, але не раніш як кожен отримає звинувачення у неповазі до суду. А ви, містере Юел, будьте люб’язні давати свідчення в межах мовних норм благопристойності, якщо на це здатні. Продовжуйте, містере Гілмер.

Містер Юел нагадував мені глухонімого. Я переконана, що він так і не втямив звернених до нього слів судді Тейлора, хоча він і ворушив губами услід за ним,— але вагомість тих слів до нього дійшла. З його обличчя сповзла маска чванькуватості, натомість проступив вираз серйозної упертості, який жодним чином не обманув суддю Тейлора: поки містер Юел перебував на місці для свідків, суддя не зводив з нього очей, ніби провокуючи на хибний крок.

Містер Гілмер з Атикусом перезирнулися. Атикус знову сів, підпер щоку кулаком, і ми вже не бачили його обличчя. Містер Гілмер мав доволі розпачливий вигляд. Питання судді Тейлора повернуло йому рівновагу:

— Містере Юел, ви бачили, як відповідач вступив у статеві стосунки з вашою донькою?

— Авжеж бачив.