Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Втім, комашні небагато чим було поживитися, бо Юели щодня переривали все звалище, і завдяки (неїстівним) плодам їхньої працьовитості ділянка навкруги хижі набула вигляду ігрового майданчика божевільної дитини: за паркан правили зламані гілки, палиці від мітел, держаки від реманенту, на яких стирчали іржаві молотки, погнуті граблі, совки, сокири, сапки, мотики, прикріплені колючим дротом. За цією барикадою проступав захаращений двір, у якому стояли напіврозвалений допотопний «фордик» на якихось брилах замість коліс, зламане стоматологічне крісло та старезний холодильник, а поміж них валялися драні черевики, розтрощені радіоприймачі, рами від картин, скляні банки, серед яких у надії знайти собі харч сновигали худі попелясті кури.

Проте один куток цього двору викликав подив мейкомців. Уздовж паркана рядком стояли шість облуплених емальованих відер з розкішними геранями, такими доглянутими, ніби належали вони самій міс Моді Аткінсон, якби міс Моді допустила якусь там герань на свою територію. Люди казали, що їх вирощує Меєла Юел.

Ніхто докладно не знав, скільки там було дітей. Одні казали, що шестеро, інші — що дев’ятеро; коли хтось там проходив, то з вікон завжди визирало декілька замурзаних фізіономій. Власне, ніхто там особливо не ходив, хіба що на Різдво, коли церкви роздавали подарунки біднякам, а мер Мейкома дуже просив городян допомогти сміттяреві та самим відвезти на звалище ялинки й усякий мотлох, що набирався за свята.

Атикус возив нас туди минулого Різдва, виконуючи прохання мера. Ґрунтова дорога вела від шосе, повз звалище, до негритянського поселення, розташованого ярдів за п’ятсот від Юелів. Треба було або задки вертатися на шосе, або подолати всю дорогу і розвернутися в самому кінці; але більшість людей розверталися просто на негритянських подвір’ях. У морозних грудневих сутінках хатки видавалися доглянутими й затишними: з димарів піднімався синюватий димок, ґанки янтарно світилися від вогнів, запалених у кімнатах. Пахло там дуже смачно — курятиною та хрустким беконом, таким самим свіжим, як і вечірнє повітря. Ми з Джемі розпізнали запах смаженої білки, а от такий досвідчений місцевий старожил, як Атикус, винюхав ще й опосума та кролика, проте від цих ароматів нічого не лишилося, коли ми дорогою додому проїжджали повз осідок Юелів.

Єдине, що підвищувало цього миршавого чоловічка над його найближчими сусідами, був — якби його добряче відмити у гарячій воді з лугом — білий колір його шкіри.

— Містер Роберт Юел? — спитав містер Гілмер.

— Так мене звати, капітане,— відповів свідок.

Містер Гілмер мало не закляк, і мені стало його шкода. Мабуть, тут мені варто дещо пояснити. Я чула, що діти правників, коли бачать, як їхні батьки сперечаються у суді, можуть скласти собі хибну думку: їм здається, що протилежна сторона — особистий ворог їхнього батька, вони вельми через це страждають, а потім не можуть з дива вийти, коли у перерві бачать їх обох рука об руку. У нас із Джемі таких думок не було. Ми не переймалися, виграє наш батько процес чи програє. На жаль, я не можу розказати про жодні наші терзання з цього приводу, бо якби й розказала, то були б лише вигадки. Звісно, ми бачили, коли дебати з суто професійних ставали уїдливо-жовчними, але з нашим татом такого не траплялося. Ніколи в житті я не чула, щоб Атикус підвищив голос — хіба що свідок недочував. Містер Гілмер виконував свою роботу, Атикус — свою. Крім того, містер Юел був свідком містера Гілмера і не мав ніякого права грубіянити саме йому.

— Ви — батько Меєли Юел? — було наступне питання.

— Навіть якщо ні, що з цим поробиш зараз — адже мамка її померла.

Суддя Тейлор поворушився. Він спроквола обернувся на своєму кріслі й добродушно поглянув на свідка.

— Ви — батько Меєли Юел? — спитав він таким тоном, що сміх у залі миттєво обірвався.

— Так, сер,— смиренно відповів містер Юел.

Суддя Тейлор провадив миролюбним голосом:

— Ви вперше у суді? Не пам’ятаю, щоб я вас тут бачив раніше.

Коли свідок ствердно кивнув, він повів далі:

— Тоді дещо з’ясуймо. В цьому залі я не потерплю жодного непристойного висловлювання, поки я тут суддя. Ви зрозуміли?

Містер Юел кивнув, але, здалося мені, не зрозумів. Суддя Тейлор зітхнув і попросив містера Гілмера питати далі.

— Дякую, сер. Містере Юел, розкажіть, будь ласка, просто своїми словами, що трапилося ввечері двадцять першого листопада.

Джемі, усміхнувшись, відкинув назад чуба. «Просто своїми словами» був коронний номер містера Гілмера. Нас завжди цікавило, а чиїми ж іще словами міг би, як він побоювався, говорити свідок.