Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Негри, пропустивши на сходах білих, почали заходити і собі.

— Агов, куди це ви розігналися,— гукнув один із членів Клубу нероб, піднявши свій ціпок.— Нема чого вам так поспішати.

І діди потяглися нагору сходами, ледь пересуваючи негнучкі ноги, а там зіткнулися з Джемі й Діллом, які йшли вниз шукати мене. Хлопці ледь протиснулися повз них, і Джемі гукнув:

— Ходімо, Скауте, там не лишилося жодного вільного місця. Доведеться стояти. Обережніше,— додав він роздратовано, коли негри посунули сходами нагору.

Діди, які вийшли уперед, тепер позаймають усі вільні місця для стояння. Нам не пощастило, і винна в цьому я, не забув повідомити Джемі. Ми з нещасним виглядом стояли під стінкою.

— Вам не знайшлося місця? — перед нами виріс превелебний Сайкс із чорним капелюхом у руці.

— Добридень, пасторе,— привітався Джемі.— Так, Скаут нам усе зіпсувала.

— Що ж, подивимося, як цьому зарадити.

Превелебний Сайкс пішов нагору. За кілька хвилин він повернувся.

— Унизу не лишилося жодного місця. Як гадаєте, можна вам піти зі мною на галерею?

— Та звісно! — зрадів Джемі. Ми весело помчали перед превелебним Сайксом до зали. А там піднялися закритими сходами і почекали біля дверей. Превелебний, хекаючи, йшов за нами слідом, а потім обережно провів через натовп чорних на галереї. Четверо негрів підвелися і поступилися нам своїми чотирма місцями у першому ряду.

Галерея для чорних тяглася уздовж трьох стін судової зали, як веранда другого поверху, і звідти нам було все видно.

Присяжні сиділи ліворуч, попід високими вікнами. Засмаглі й довготелесі, вони всі, здається, були фермери, що, власне, і не дивно: з міських мало хто потрапляв до складу присяжних, їм або давали відвід, або вони самі відмовлялися. Один чи двоє з присяжних скидалися на причепурених Каннінгемів. Вони сиділи на помості дуже прямо й напружено.

Окружний прокурор і ще один чоловік, Атикус і Том Робінсон сиділи за столами спинами до нас. На столі перед окружним прокурором лежала коричнева книга і якісь жовті нотатники; стіл Атикуса був порожній.

Одразу за поруччям, що відгороджувало публіку від суду, сиділи на шкіряних стільцях свідки у справі. Ми бачили тільки їхні спини.

Суддя Тейлор на своїй лаві нагадував стару сонну акулу, а його риба-лоцман щось швидко писала, сидячи за столиком перед ним. Суддя Тейлор мав такий самий вигляд, як майже всі судді, яких я бачила: привітний, сивочубий, червонолиций; він проводив судові засідання з повною відсутністю офіційності: то вкладав ноги на стіл, то чистив собі нігті кишеньковим ножичком. Під час довгих дебатів сторін, а надто по обіді, він, здавалося, дрімав, але це враження раз і назавжди зникло, коли один адвокат якось навмисно скинув стос книжок на підлогу, щоб його збудити. Не розплющуючи очей, суддя Тейлор пробурмотів:

— Містере Вайтлі, зробіть-но це ще раз, і я вас оштрафую на сто доларів.

Він був чудовим знавцем законодавства, і хоча могло видатися, що він легковажить своїми обов’язками, насправді він твердою рукою керував усім процесом. Тільки одного разу суддя Тейлор розгубився під час слухання справи, і причиною стали Каннінгеми. У Старому Саремі, де вони здавна селилися, мешкали два клани, які від початку були різними родинами, але, на лихо, мали подібні прізвища. Каннінгеми одружувалися з Коннінгемами, і відмінність у написанні прізвищ нікого особливо не хвилювала — аж доки один Каннінгем не почав суперечки щодо ділянки землі з котримсь із Коннінгемів. Під час полеміки Джімз Каннінгем стверджував, що його мати, хоча завжди підписувалася Каннінгем, насправді була Коннінгем, тільки не вміла писати доладно, майже нічого не читала, а сиділа собі вечорами на веранді, втупившись кудись удалину. Наслухавшись протягом дев’ятьох годин химерних оповідей від мешканців Старого Сарема, суддя Тейлор припинив усю справу. Коли його спитали — на якій підставі, він відповів: «На підставі обопільної домовленості»,— а потім оголосив: він щиро сподівається, що обидві сторони задоволені тим, що їм надали можливість висловитися публічно. Так воно і було. Саме цього вони передусім і прагнули.

Суддя Тейлор мав одну цікаву звичку. Він дозволяв палити у залі суду, проте ніколи не палив сам: іноді, якщо пощастить, можна було спостерігати, як він вкладає у рота довгу незапалену сигару і неквапно її зжовує. Мало-помалу сигара зникала, але за кілька годин знову з’являлася у вигляді плескатої гладенької маси, на яку перетворили сигару жувальні таланти і шлункові соки судді Тейлора. Якось я спитала в Атикуса, як тільки місіс Тейлор цілується з ним, а Атикус відповів, що не так уже часто вони тепер цілуються.