До нас наближався маленький хлопчик, який міцно тримався за руку негритянки. Мені він видався типовим негром: темно-шоколадна шкіра, широкі ніздрі й чудові зуби. Час до часу він весело виривався уперед, а негритянка тягла його за ручку до себе.
Джемі почекав, поки вони проминуть нас.
— Це один з тих малюків,— сказав він.
— А звідки ти знаєш? — спитав Ділл.— Мені він видається справжнім негром.
— Іноді відрізнити важко, хіба що напевне знаєш, хто вони такі. Але він наполовину Реймонд, це точно.
— Але як можна відрізнити? — допитувалася я.
— Я ж казав тобі, Скауте, просто треба знати, хто вони.
— А звідки ти знаєш, що ми — не негри?
— Дядько Джек Фінч каже, що напевне не знає ніхто. Він каже, що серед тих Фінчів, яких ми знаємо, негрів немає, але він припускає, що у прадавні часи наші пращури були вихідцями з Ефіопії.
— Ну, прадавні часи не рахуються.
— Я теж так думав,— відповів Джемі,— але тут у нас вважається, що як маєш бодай одну краплину негритянської крові, то ти вже чорний. О, дивіться...
Якийсь невидимий сигнал примусив усіх людей на площі підвестися: вони розкидали шматки своїх газет, целофанові пакети й обгортки. Діти підійшли до матерів, немовлят узяли на руки, чоловіки у пропотілих капелюхах підганяли своїх домашніх, як пастухи череду, до дверей суду. В дальньому кінці площі негри з містером Дольфусом Реймондом також підвелися з землі й обтрусили порох зі своїх штанів. Серед них майже не було жінок і дітей, і це вже якось мало скидалося на свято. Вони покірно чекали біля входу, поки увійдуть білі родини.
— Ходімо туди,— сказав Ділл.
— Ні, зачекаймо, доки всі увійдуть, Атикус може розсердитися, якщо нас побачить,— відповів Джемі.
Будинок мейкомського окружного суду трошки нагадував Арлінгтон — у тому сенсі, що бетонні колони, які підтримували південну частину його покрівлі, були занадто масивні як на такий легкий тягар. Колони — єдине, що залишилося від первісної споруди, яка згоріла у 1856 році. Навколо цих колон побудували новий суд. Точніше кажучи, незважаючи на них. За винятком південного фасаду, будинок мейкомського окружного суду нагадував ранній вікторіанський стиль, а з північного боку був скромний і непоказний. Однак з протилежного боку вцілілі неогрецькі колони різко контрастували з великою годинниковою баштою дев’ятнадцятого століття, де містився іржавий годинник, який ніколи не показував правильного часу; втім, усе це свідчило про твердий намір городян будь-що зберегти щонайменшу матеріальну згадку про минуле.
Щоб дістатися зали суду, треба було проминути різноманітні темні закапелки: кабінет податкового інспектора, закутки збирача податків, окружного секретаря, секретаря суду, судді у справах заповітів і спадків,— холодні й темні, вони наскрізь пропахли пліснявими книжками, старим вогким цементом і сечею. Навіть удень доводилося вмикати світло; на пошарпаних мостинах завжди лежав шар пороху. Мешканці цих закапелків цілком відповідали своєму оточенню: ці чоловіки з сірими обличчями, здається, ніколи не бачили вітру чи сонця.
Ми знали, що людей буде багато, але навіть і уявити не могли, який великий натовп ущерть заповнить вестибюль на першому поверсі. Мене відрізали від Джемі й Ділла, але я протиснулася до стіни біля сходів, знаючи, що Джемі мене обов’язково врешті-решт знайде. Я опинилася серед членів Клубу нероб і робила все, щоб вони мене не помітили. То був гурт стариганів у білих сорочках і штанях кольору хакі на підтяжках, які все своє життя нічого не робили і тепер у свій сутінковий вік займалися тим самим на соснових ослонах під віргінськими дубами на площі. Прискіпливі критики судових справ, вони, за словами Атикуса, знали закони незгірше за верховного суддю завдяки багаторічним спостереженням за процесами. Зазвичай вони були єдиною публікою у залі суду, і сьогодні їх, схоже, обурило втручання у роками налагоджену процедуру. Говорили вони з невимушеним апломбом. Темою розмови був мій тато.
— ...думає, ніби він знає, що робить,— сказав один з них.
— Ну, я не впевнений,— мовив другий.— Атикус Фінч у законах тямить, на всіх тонкощах розуміється.
— Читати їх він уміє, а більше нічого.
Клуб зареготав.
— Ось що я тобі скажу, Біллі,— почав третій.— Це ж суд його призначив захищати того чорномазого.
— Так-то воно так, але ж Атикус його справді хоче захищати. Тому мені це й не до вподоби.
Це було щось нове, інший погляд на справу: виявляється, Атикуса примусили, хотів він того чи ні. Мені видалося дивним, що він нічого не сказав про це нам — ми ж могли це сто разів використати, боронячи його і себе. Його просто примусили, тому він це й робить,— тоді було б менше бійок і сварок. Але чи пояснювало це ставлення з боку міста? Суд призначив Атикуса захищати того чоловіка. І Атикус мав намір його таки захищати. Ось що їм усім муляло. Якось воно незрозуміло.
Читать дальше