Гарпер Лі - Вбити пересмішника

— Містере Фінч? — пролунав тихий хриплуватий голос із темряви, звідкись згори.— Вони поїхали?

Атикус, відійшовши від стіни, підвів голову.

— Поїхали,— сказав він.— Поспи трохи, Томе. Більше вони тебе не потурбують.

З протилежного боку площі почувся ще один голос, який немов розрізав темряву.

— Хай тільки спробують! Весь час прикривав вас, Атикусе.

Це містер Андервуд висунувся зі свого вікна над редакцією «Мейком триб’юн». У руках він тримав двоствольну рушницю.

Було вже дуже пізно — зазвичай я в цей час спала, і тепер ледь трималася на ногах від втоми; здавалося, що Атикус та містер Андервуд не закінчать своєї розмови до ранку: містер Андервуд зі свого вікна, а Атикус — стоячи під ним. Нарешті Атикус розвернувся, вимкнув світло над входом до в’язниці й узяв свій стілець.

— Дозвольте я його понесу, містере Фінч,— попросив Ділл. За весь цей час він не промовив ані слова.

— Що ж, дякую, синку.

Дорогою до контори ми з Діллом ішли в ногу за Атикусом і Джемі. Діллу важко було нести стілець, і він уповільнив крок. Атикус і Джемі нас сильно обігнали, і я припустила, що Атикус дає йому прочуханку за відмову йти додому, але помилилася. Коли вони проходили під вуличним ліхтарем, я побачила, що Атикус простягнув руку і скуйовдив Джемі чуба, а це у нашого тата було єдиним пестливим жестом.

Джемі мене почув. Голова його з’явилась у мене в дверях. Коли він уже стояв біля мого ліжка, в Атикуса загорілося світло. Ми принишкли, доки батько його не вимкнув; чути було, як він крутиться у ліжку, тож ми чекали, коли він знову засне.

Тоді Джемі відвів мене до себе в кімнату і вклав до свого ліжка.

— Спробуй заснути,— сказав він.— Післязавтра, гадаю, все вже закінчиться.

Ми повернулися додому дуже тихо, щоб не збудити тітку. Атикус заглушив мотор ще на вулиці й закотив машину в гараж; увійшли ми з чорного ходу й розійшлися по своїх кімнатах без жодного слова. Я дуже втомилася і вже засинала, але раптом ніби знову побачила, як Атикус акуратно складає газету і зсуває на потилицю капелюх, а потім як він, стоячи сам посеред порожньої завмерлої вулиці, піднімає на лоб окуляри. Справжнє значення подій сьогоднішнього вечора вразило мене як грім, і я розридалася. Джемі повівся дуже ґречно: не сказав, як зазвичай, що коли людині майже дев’ять років, плакати їй не годиться.

Того ранку ні в кого не було апетиту — окрім Джемі: він ум’яв аж три яйця. Атикус дивився на нього зі щирим подивом; тітка Александра присьорбувала каву, випромінюючи хвилі невдоволення. Діти, які втікають поночі з хати,— ганьба для родини. Атикус зауважив, що дуже радий, що його ганьба прибігла так вчасно, але тітка заперечила:

— Дурниці, містер Андервуд був там увесь час.

— Знаєш, не перестаю дивуватися Бракстону,— сказав Атикус.— Він зневажає негрів, завжди жене їх від себе.

Все місто вважало містера Андервуда затятим нечестивцем, батько якого в пориві недоброго гумору дав йому ім’я Бракстон Брег [23] Бракстон Бреґ (1817-1876) — генерал армії Конфедерації. , і це ім’я він безнастанно намагався принизити. Атикус казав, що люди, названі на честь генералів південної армії, обов’язково врешті-решт спиваються.

Келпурнія налила тітці Александрі ще філіжанку кави, але суворо похитала головою, коли я кинула на неї благальний погляд, який здавався мені переконливим.

— А ти ще мала,— пояснила вона.— Коли доростеш до кави, я обов’язково тобі скажу.

Я сказала, що кава добре вплине на моє травлення.

— Гаразд,— погодилася Келпурнія і дістала з буфету філіжанку. Налила туди столову ложку кави і доповнила до самого краєчка молоком. Я подякувала, показавши філіжанці язика, а потім перехопила невдоволений погляд тітки. Але невдоволення її стосувалося Атикуса.

Тітка зачекала, поки Келпурнія вийде до кухні, а тоді виголосила:

— Не розмовляй так у їхній присутності.

— Як «так» і в чиїй присутності? — поцікавився Атикус.

— Так, як-от щойно, у присутності Келпурнії. Ти сказав при ній, що Бракстон Андервуд зневажає негрів.

— Кел це і без мене знає. Як і весь Мейком.

Я вже й раніше почала помічати невеличкі зміни у поведінці мого тата, а надто коли він розмовляв з тіткою Александрою. Він ніби злегка кепкував з неї, хоча й не дратувався відкрито. У голосі його забриніла сувора нотка:

— Все, що говориться за цим столом, може бути сказано при Келпурнії. Їй відомо, як багато вона важить для нашої сім’ї.

— Вважаю, це не надто гарна звичка, Атикусе. Це їх розбещує. Ти же знаєш, скільки вони базікають між собою. Все, що відбувається в місті, обговорюється у чорному кварталі ще до заходу сонця.