Гарпер Лі - Вбити пересмішника

Коли ми йшли тротуаром, то побачили вдалині якийсь непевний вогник.

— Дивно,— сказав Джемі,— у в’язниці ніколи не було зовнішнього освітлення.

— Схоже, там лампочка над входом,— зауважив Ділл.

Між ґратами на вікні другого поверху просилили чималенький подовжувач, який звисав уздовж стіни. На кінці горіла лампочка, і в її світлі ми побачили Атикуса: він сидів на одному зі своїх конторських стільців, прихилившись спиною до вхідних дверей. Він читав, не звертаючи уваги на мошкару, яка юрмилася у нього над головою.

Я хотіла була побігти до нього, але Джемі зупинив мене.

— Стій де стоїш,— наказав він,— не думаю, що він зрадіє. З ним усе гаразд, тож ходімо додому. Я просто хотів подивитися, де він.

Ми вже йшли навпростець через площу, коли з боку Меридіанського шосе показалися чотири запорошені машини, які повільно рухалися одна за одною. Вони об’їхали площу кругом, проминули банк і зупинилися перед в’язницею.

З машин ніхто не вийшов. Ми бачили, як Атикус поглядає з-понад своєї газети. Потім він акуратно склав її, опустив собі на коліна і зсунув капелюх на потилицю. Схоже, він на них чекав.

— Ходімо,— прошепотів Джемі. Ми проскочили через площу, перейшли вулицю і сховалися за дверима крамниці «Джитні Джангл». Джемі визирнув, роздивився і сказав:

— Можна підійти ближче.

І ми побігли до дверей крамниці Тиндела: і доволі близько, і нас не видно.

По одному і по двоє з машин повиходили чоловіки. Тіні матеріалізувалися у тіла, які просувалися до дверей в’язниці. Атикус не рухався з місця. За спинами чоловіків ми його вже не бачили.

— Він там, містере Фінч? — спитав один з них.

— Там,— почули ми відповідь Атикуса,— і він спить. Не збудіть його.

Ніби послухавшись нашого батька, чоловіки зробили те, що значно пізніше я оцінила як моторошно-кумедну сторону далеко не кумедної ситуації: вони заговорили напівпошепки.

— Ви знаєте, чого нам треба,— сказав інший.— Відійдіть від дверей, містере Фінч.

— Можете спокійно повертатися додому, Волтере,— приязно відповів Атикус.— Тут десь поблизу Гек Тейт.

— Дідька лисого,— сказав котрийсь із чоловіків.— Гек зі своїми хлопцями ганяє зараз у лісі, й до ранку їм не вибратися.

— Он як? Чому б це?

— Ми їх виманили,— була коротка відповідь.— Ви не подумали про це, містере Фінч?

— Подумав, але не повірив. Що ж, тоді,— голос мого батька анітрохи не змінився,— це суттєво міняє ситуацію.

— Авжеж,— промовив чийсь басовитий голос. Його власник ховався у тіні.

— Ви справді так вважаєте?

Це вже вдруге за два дні я почула це питання від Атикуса, а це означало, що декому буде зараз непереливки. Проґавити таке було не можна. Я вирвалася з рук Джемі та щодуху рвонула до Атикуса.

Джемі, скрикнувши, спробував мене упіймати, але я випередила і його, і Ділла. Я проштовхалася серед темних смердючих тіл і вскочила у коло світла.

— Привіт, Атикусе!

Я гадала, що це буде для нього приємним сюрпризом, але вираз його обличчя вбив мою радість у зародку. Неприхований страх у його очах промайнув блискавично і зник, але знову повернувся, коли в освітлене коло продерлися Ділл і Джемі.

Від чоловіків відгонило перегаром і свинарником, і коли я роззирнулася, то побачила, що всі вони — чужаки. То були не ті люди, які приходили учора ввечері. Мене гарячою хвилею охопило страшенне зніяковіння: я вскочила, як радісна дурепа, у гурт людей, яких досі ніколи не бачила.

Атикус підвівся зі стільця, але рухався він дуже повільно, як стара людина. Він дуже охайно поклав газету і неслухняними пальцями розправив усі її складки. Пальці трохи тремтіли.

— Іди додому, Джемі,— сказав він.— Забери Скаута і Ділла.

Зазвичай ми виконували накази Атикуса одразу, хоч і не вельми радісно, але Джемі стояв так, ніби й не думав рухатися.

— Іди додому, чуєш?

Джемі похитав головою. Атикус узяв руки в боки, і Джемі так само; і коли вони отак стояли один навпроти одного, великої подібності між ними я не бачила: у Джемі м’яке каштанове волосся, овальне обличчя і невеликі, акуратні вуха — як у нашої мами, а в Атикуса чуб чорний, із сивиною, а обриси обличчя трохи квадратні. І все ж дещо робило їх схожими. Впертість.

— Сину, я сказав: іди додому.

Джемі знову похитав головою.

— Зараз він у мене піде любісінько,— промовив якийсь здоровенний дядько і грубо ухопив Джемі за комір. Джемі ледь втримався на ногах.

— Ану не чіпайте його! — і я без вагань копнула чолов’ягу. Дивно, я була боса, а він аж зігнувся від болю. Я хотіла врізати йому по гомілці, але вцілила значно вище.